Галка

Леонід пригадав свою молоду дружину — чи не єдиного на весь Ленінград касира залізничної каси, з якою прожив зо два тижні, очунявши після госпіталю.

— Боїшся, за свою? — ледве чутним голосом натякнув Короп.

— Змовкніть зі Своїми підначками! — огризнувся Леонід.

— Він же жартує, — сказав командир.

Та Леонід ані таких, ані інших жартів, що стосувалися його особи, не визнавав. І хлопці змовкли.

У кущах затріщало. Мабуть, пробігла дикй коза. Люди вночі сюди не прийдуть. Та все ж треба встати і подивитися.

Я виліз з-під натягнутої, як це ми робили і на псковській землі, плащ-палатки. Нікого. Довго стояв, розглядаючи дерева і зоряне небо.

Коли поліз на свою постіль, Кудрявий уже спав. Скоро світатиме. Тут у травні рано світає. У таку годину вдома сторож б"є в рейку. Якщо проспить, то замість трьох ударить і чотири рази. Останній удар лунає довго-довго, поволі стихаючи й відлунюючись у зоряній ночі.

14 травня

Погода не травнева. Дощ, сніг. Нам ще повезло, що встигли прийняти вантаж. Молодці льотчики — майстерно скинули мішки. Два парашути навіть не встигли розкритися, як уже були на землі: низько спустився над луками літак.

Сьогодні знову перенесли базу, ближче до хутора. Місце гарне — у ялиннику, на моху. Плащ-палатки підняли по-вище. Можна стояти на колінах. З клуні принесли сіна.

Увечері хлопці подались на хутір. Короп і я приготували чай, заправивши листям брусниці. Дивився, як догорає вогнище. Вуглинки тьмяніють. Незабаром погаснуть, стануть сизими, як і попіл.

Ми усілися на плащ-палатку біля шатра. Короп вийняв кисет, подарований йому ще на псковській землі, дістав тютюнцю:

— Закуримо, щоб дома не журились.

По черзі приклалися до парашутної стропи, що весь час тліла ледь помітним вогником. Ця стропа у нас замість сірників. Димок із запахом, притаманним тільки рідному тютюнцеві, вився вгору і танув у прозорому повітрі.

Короп дивився у далину. Цигарка горіла косо. Він засміявся:

— Невже моя мила дружинонька зраджує мене?

— То хтось вигадав притчу з цигаркою, що куриться навкіс, — сказав я.

— А наш Леонід одразу б спалахнув гнівом, якби цигарка тліла навкіс! Не розуміє жартів.

— Та й ти не дуже! — сказав я. — Всі стали якісь нервові. Як гадаєш, німці знають, що ми тут?