Галка

Є новина: німці на південь від Алуксне і далі — до Редексне й Даугавпілса — споруджують по берегах рік, між озерами, три оборонні рубежі: «Синій», «Зелений» і «Коричневий», що, мають перетнути шлях радянським військам у Латвію, якщо ті й прорвуть лінію «Пантери». Недарма німці величають командуючого групою «Норд» «левом оборони». Клятий Модель! Лінія «Марієнбург» пересікає шосе Псков — Рига, а ці три — на південних рубежах його військ.

26 травня

Поверталися на базу. Зустріли босого, але у теплому, латаному пальті наймита лісника, у володіннях якого ми тепер жили. Дехто з наших уже бачив лісника зблизька і вважає, що він несимпатичний, полохливий, обережний, ніби «собі на умі», і, судячи з одежі наймита, ще й жадібний. А може, лісник наш ворог? Тоді він для нас Кангар[1].

Штани на пастухові з мішковини, пальто підперезане мотузкою. Вигляд жалюгідний. Так і хочеться віддати йому знайдений ніж, хоч би прикінчив свого бюргера-скнару, що не спромігся навіть взути його — сивого пастуха.

— Я його не раз зустрічав, — пошепки сказав Леонід. — Чи не слідкує він за нами, отак нарядившись, щоб викликати жаль до себе?

— Та ні, — не погодився я. — Це вже занадто, щоб отак одягатися заради того, щоб когось вистежити. Поглянь на його ноги. Він — жертва експлуатації, і тільки.

27 травня

Ранком, ідучи на СП з Орлом, зненацька зустріли Кангара — дер кору біля просіки. Поруч вертівся собака. Довелося заговорити першим. Я привітався по-німецькому й запитав, чи далеко ще до міста Апе. Лісник заходився пояснювати, різко жестикулюючи руками. Орел говорив естонською мовою, яку трохи розумів лісник, бо кордон в Естонією за кілька кілометрів.

«Нащо йому кора? Постоли хоче сплести наймитові? Слідкує, пройдисвіт, за нами. Кротова ми чи надибаємо на дорозі, а цей скоріше. приведе межа кеті на цю просіку. Очі бігають, погляд боязкий…» — я дивився на лісника й підморгував, як своєму. Той зовсім розгубився, зважуючи, хто ж ці люди: німці чи й самі парашутисти, про яких власті повідомляли?

Кангар дістав із кишені тютюну, подав Юхану, а той запитав дипломатично про партизанів. Лісник кусав губи, оцінюючи нас поглядом з ніг до голови, ховав очі, не знав, куди подіти довгі руки. Вагався, та все ж наважився і суржиком з латиських, естонських і німецьких слів говорив про парашут, називаючи місто Алуксне. Здогадатися неважко: мова йшла про парашут Орла, залишений на сосні першого квітня.

З нетерпінням чекали, що Кангар розкриється і далі, скаже і про знайдений поблизу парашут. Однак зморшкувате обличчя Кангара скам"яніло.

«Повірив він чи ні, що ми служимо окупантам?» — подумав я, знаючи від багатьох хуторян, що лісника цього треба побоюватися.

«Чи варто було з такою поквапливістю десантувати групу без латиша? Треба взяти когось до себе з місцевих людей, інакше загинемо ні за цапову душу, напоровшись ось на таких, як цей, що прикидається бідаком, у старенькому піджаку й вицвілому, пом"ятому капелюсі на голові».

Хитрий Кангар озирнувся, ніби побоювався, що хтось застане його з нами й підслухає розмову, а потім покірно нахилив голову, знявши крисато.

— Свейкі!

Ми пішли не озираючись.

— Цього біса-анцихриста треба в «розход», — сказав Орел.

— Тоді прощай, спостережний пункт!

— Він ще донесе німцям про нас.

— Але він відає і про те, що ми знаємо, де його садиба… Не німці, а ми його сусіди. Щезне Кангар — німці кинуть карателів.