Галка

Один у таборі. Заховавши рацію і боєприпаси і захопивши автомат і дві гранати, пішов на галявину, щоб хоч трохи присмажитися на сонці. Галявину оточує з трьох боків молодий березняк, що обривається на просіці, по якій Кудрявий і я вперше вийшли на шосе. На тім боці невеликий березовий гай. Тепер берези шелестять, листям, поважно, гордовито похитуючись на вітрі. Берези ніби хизуються перед занімілими ялинами своєю красою.

Навколо зелена, соковита трава; жовті, білі квіточки, стирчать стебла кульбаби, пухнасті шапки яких уже здуті вітром. Де-не-де сіріє торішня суха трава, стебла якої кланяються найменшому подихові вітру.

І скрізь у траві, на купинках мурахи, сонечка — божі корівки, інша комашня. Шугають над травою метелики, конини і гудуть злагодженим хором ґедзі, пікірують на голу спину. Доводиться раз у раз підводитися й проганяти їх — надокучливих і грізних. Чотирьох убив і оддав на поїд мурахам, щоб не були такими агресорами. Перевернувся на спину; нехай присмаже голодний живіт життєдайне сонце. У високості витає коршун, чатує на свою здобич. У березовому гаю раптом закувала зозуля. Все навкруг живе і буяє. Літо я люблю більше, ніж весну. Може, тому, що родився влітку і при ясному сонці у перший жнивний день.

Сонце пече, як і дома, на Україні. У такі дні хлопці, яким не минуло й тринадцяти, купалися по 20–30 разів на день. Усі були з облупленими носами і щоками, а на ногах не висихали «курчата», що потім уночі не давали спати, так пекло шкіру.

Чому не скупатися? У канаві чиста вода. Мила давно нема. Можна «намилитися» і березовими гілочками. Наламав гілочок подовших, щоб можна було самому й потерти спину. Автомат і гранати поклав поруч. В разі чого буду немов в окопі, але голий. Уліз у воду. Глибоченько. Пірнув з головою. Як хороше!

26 червня

Ходили утрьох за п"ятнадцять кілометрів на схід за харчами. Є трофей — овечка. І полонені — два солдати-телефоністи з 212-ї піхотної дивізії. Частини їхньої дивізії з Пскова зигзагом курсують під Даугавпілс. Солдати обізнані — зв"язківці. Їхня дивізія змішалася з частинами 215-ї. Передислоковуються німці вночі.

Довелося поспішати в табір, щоб передати «блискавку». Такі відомості трапляються нечасто. Кудрявий «думу думает большую», як сказав Леонід, щоб підтвердити дані телефоністів.

Та ось настала і ніч, біла, як у Ленінграді. Трава на луках у росі. Серп старого місяця уже виплив на східний небосхил. Літаки гудуть часто і довго… Кілька разів ми запалювали вогнище. Але то були якщо і наші, то не для нас. А про німецькі годі й говорити! Цих знаємо по гуркоту моторів і не дратуємо фашистського «чорного бика» червоним полум"ям.

Та знову гудіння і силует літака.

— Запалюй…

Багаття спалахує. Літак описує коло, друге і нарешті третє і летить на схід. Що тут скажеш! Заблудився чи вже скинув вантажі на німецькі вогнища? А може, це німецький «костиль»?

Хлопці сердиті. Доведеться ранком передати в Центр, що міняємо місце прийому вантажів. Прикро, коли літак ворожий.

Так і є. Прямо на нас летить двомоторний бомбардувальник.

— «Хейнкель»! — вигукнув Короп.

— Стануть німці ганяти серед ночі «хейнкеля»! — заперечив Орел.

— Наш! «Петляков»! — вигукнув я. — Пали.

Гуркіт моторів різних літаків я вивчив, немов музику, ще з перших місяців війни. Від літака, що вийшов з піке, плавно спускалися під парашутами важкі лантухи.

За годину ми зібрали всі вантажі. Один стягнули з ялини, зламавши її вершину, другий несли по коліна у воді добрий кілометр. Посилку з Великої землі розглядали з радісним нетерпінням. У першому мішку — чоботи, баклага спирту, трохи тарані, рис, ще сухарі, концентрати каші, два цивільних костюми, черевики. У другому — рація, два автомати ППШ, карти, одеколон.

— Браття-кролики! — раптом засміявся Кудрявий, нюхаючи одеколон. — Прислали б вони патефон замість рації — і можна б іти в гості до дівчат на хутори.