— І летить невисоко, — сказав Крогов, підводячись. — Вийдемо і поглянемо, куди його чорти несуть.
— Мабуть, на Псков.
— А може, в Естонію?
Кротов з Пеньковським вийшли на луки.
На небі ще яскравіше світив місяць, геть розітерши світло зір. Він плив посеред неба, іскрив сніг. Гуркіт усе дужчав і відлунювався від лісу. «Дуглас» летів справді невисоко і ніби тримав курс на цей луг.
— Слухай, Кротов!.. Па-па-рашути! — вигукнув раптом, заїкаючись, Пеньковський.
— Бачу… — злякано відповів Кротов. — Один, другий. Сховаймося під стіну, в тінь!
Вибіг з клуні і Рябушкін. Його схопив Кротов за руку і потяг під стіну.
— Диви! Диви! Ще й ще парашутисти!.. — злякано белькотів Рябушкін.
— А чому їх скидають не на партизанські сигнали? Загін же десь поблизу. До чого їм ці луки? Ми ж їм не потрібні!.. — говорив стурбовано Кротов.
— Авжеж не ми… — аби заспокоїти себе, сказав Пеньковський. — Але всі карти нам ці парашутисти вже перетасували…
— Тікаймо, поки не пізно!..
— Пізно. Помітять…
— Помітять і приймуть за партизанів!
Літак розвернувся, несамовито гудучи моторами. Ще скинув кілька парашутів.
Потім погуркотів у напрямку Варшавської залізниці і Київського шосе.
Й знову розвернувся, але пролетів ніби осторонь. Тих парашутів вони вже не могли помітити: далеченько.
Кротов напружено думав, ніби розшифровував надто складну задачу. «Удамо із себе партизанів у разі чого…» Поки що це перше рішення у даній ситуації. І Кротов прошепотів, показавши рукою на луки:
— Ми тепер «товариші», якщо хочемо зберегти свої шкури! Ми партизани із загону Дуригіна. Чули? Були на зв"язку з партизанами 3-ї бригади, що по той бік залізниці й шосе. Зрозуміли? Ми ті самі, кого вистежували…
Неподалік десантник звільнявся від парашута. Ось небесний посланець побрів по снігу до іншого парашута, біля якого чорнів лантух.