Галка

Кротов відлічував кроки. Йому хотілося справді нездійсненного: щоб якнайшвидше одірватися від трійки парашутистів і ніколи не дійти до партизанів, котрі цепом ідуть на луки. Від парашутистів вони віддалилися кроків на двісті. До партизанів було ще з півкілометра. «Ну й потрапили!» — кусав він до крові губи, позираючи на Пеньковського і Рябушкіиа. «Так! — думав Кротов про своїх поплічників. — Ще пройдемо кільканадцять кроків, до отих, чагарів — і вони обидва втечуть звідси. Страху їм не позичати! А що ж буде тоді зі мною? Їхній лейтенант Петро збагне, що ми не ті, за кого себе удаємо. А… Треба діяти…»

Кротов підняв автомат і, цілячись у спину парашутистові, натиснув на гачок.

Пролунала коротка автоматна черга, і лейтенант Петро впав обличчям у сніг. Пеньковський і Рябушкін побігли що було сили, щоб сховатися за клуню.

«От тобі й партизани! От тобі й друга зустріч з ними на їхній же землі!..» — з жахом подумав Галка. Він уже вихопив пістолет на довгому ремінці й цілився у чорні, ніби безголові, постаті. Постріли лунали один за одним, ляскаючи і тьохкаючи. Ось із його ТТ вискочив останній патрон. Випалив усю обойму, усі дев"ять. Та хіба поцілиш на такій відстані з пістолета?

Стріляли, ставши на коліна, Кудрявий і Короп. Орел побіг уперед. Галка кинувся за ним. В цю мить залунали ще постріли з гвинтівок і автоматів. То з протилежного боку дали знати про себе ті, що йшли від хутора.

З Орлом Галка біг до лейтенанта Петра. Встигнути б, доки підійде цеп. Встигнути б!.. Більше вже ні про що не думали Орел і Галка. Та їх наздогнав розпачливий голос Кудрявого:

— Назад! Вас уб"ють! Назад…

Галка й Орел зупинилися, важко дихаючи і дивлячись бездумними очима в той бік, звідки бігли озброєні люди. Вже чути їхні крики.

— Назад! — гукав Кудрявий. — До лісу!..

Кудрявий не договорив. І так ясно: їм тут чотирьом не втриматися довго проти отих, що йшли від хутора, та ще цих трьох, які зникли за клунею.

— Це власовці, туди їх розтуди!.. — вилаявся Короп.

«Отак Каїн підняв Авеля на вила!..» — у відчаї думав Галка, позираючи на місяць, якому так байдуже до подій тут, на псковській землі.

— Мабуть, убили, — порушив мовчанку Орел. — Одягнений же Петя не в кожух!

— Не в кожух… — аби що сказати, повторив Короп. — Петро ж був у новесенькому німецькому кітелі.

— Партизани не могли прийняти Петра за німця навіть у німецькій уніформі: вони ж бачили наш десант, — розсудив Кудрявий. — Напевне, це власовці або поліцаї.

— А де Сокіл, Іван? — запитав мов сам у себе Короп. — Вскочили ми в халепу.

Десантники заглиблювалися у ліс, важко переставляючи ноги по глибокому, часом до пояса, снігу. Гілляччя било по обличчях. Іноді зупинялися, щоб послухати, що діється там, за стіною дерев. Ні пострілів. Ні голосів. Ті, що прийшли цепом, мабуть, уже взяли вбитого чи тяжко пораненого Петра, одягненого в німецьку уніформу.

«Нащо він її одяг!» — картав себе Галка, ніби сам був винен у цьому. Йому інколи вже здавалося, що стріляв у Петра не власовець, а партизан, перелякавшись німецької уніформи, хоч Ця думка одразу відступила на задній план.

«Що знали про Петра? Дуже мало. Ані прізвища, ані звідки родом, хто його батьки й чи є у нього дівчина?.. Лише побачили, який Петро щирий і відданий хлопець… Мужнім показав себе і в ці перші хвилини перебування на ворожій території».

За час війни Галці немало доводилося бачити вбитих, змерлих з голоду, прострелених. Кожна з тих смертей по-своєму страшна, хоч і є оті смерті на війні неминучими. Г ось нова смерть — люди, котрі назвалися своїми, вистрілили в спину десантникові, а потім утекли. Падлюки! Така смерть протизаконна навіть на війні.