«А може, варто було не послухатися Кудрявого, а таки добігти, доповзти до Петра?»-зітхнув Галка. Він зупинився, щоб почекати командира, який ішов за ним слід у слід.
— Стомився?
— Треба було з Орлом добігти до Петра, — ствердив Галка ще раз думку, що обпікала його серце, його мозок.
— Ви б не встигли! Там би вас і прикінчили. Яка ж тоді буде робота для Центру ще й без вас обох? — сумним голосом відповів командир.
— Ти ще й про роботу думаєш? — запитав насмішкувато Короп.
— Хай би прикінчили і мене! — пригнічено мовив Галка. — Як же далі йти, не знаючи, що з Петром? Не відаючи, де Сокіл та Іван? Куди йти? Де ми взагалі? У якому районі?
У лісі стояла тиша, ніби і не було гуркоту літака, не було пострілів. Тихо. Мовби і війни нема.
— Петя упав не скрикнувши. Він убитий, — з тугою і скорботою мовив Короп.
Йому ніхто не відповів, хоча кожен думав у ці хвилини про долю Петра. Мовчанку нарешті порушив Орел, звернувшись до радиста:
— Тобі тяжко нести рацію і торбу з батареями. Дай щось мені…
Галка віддав дванадцятикілограмовий пакет із живленням до рації, у білому, ізсередини прогумованому ранці.
Десантники торували чи не найтяжчу у своєму житті стежку. Куди вона їх веде? До смерті? До життя?
Скільки в Ленінграді готувалися, на них надіялося командування — сам генерал розвідки… А виявилося, не буде навіть початку у їхній роботі. Нема з чим радистові Галці виходити в ефір на перший сеанс. Буде лише їхній кінець, нежданий і безглуздий.
«Ото Каїн підняв Авеля на вила…» — знову подумав Галка.
Ще зупинилися. Тихо.
— Мабуть, уже зустрілися і троє вбивців зі своєю поліцайською бандою! — прошепотів Короп.
Хлопці запалили цигарки. А Короп, дивлячись на сліди, що зникали між дерев, сказав:
— Хурделицю б заразі.. Як не ступай в один слід, як не маскуйся — все одно завтра наздоженуть карателі.
Минула ще якась година. Десантники зовсім знесилилися.
Орел рішуче зупинився і сказав: