Галка

— А ще буде краще, коли стане відомо номер дивізії чи полку, в якому служить той офіцер, — озвався Сокіл.

— Постараюся, — сказала Анастасія.

— І ще знайте, синки мої. Якщо й станеться біда зі мною й Анастасією, ми вас не викажемо. Як же інакше. Ми ж росіяни.

— Росіяни, тятю, і «лісові коти», — додала невістка.

— Що за «коти»? Вже вдруге чуємо від вас про «котів»? — запитав Сокіл.

— Це ті, що стежать за партизанами. Тут їх ціла зграя. Недалеко німці будують укріплення. На сторожі тих укріплень і стоїть якийсь там фюрер, а з ним зграя власовців.

— Оберштурмфюрер Вундерліх, — підказала прізвище Анастасія.

— Звідки ви його знаєте? — поспитав Іван, мовби сам давно знав того оберштурмфюрера.

— Німець на чорній легковушці часто проїздить мимо нашого села. Бував і в нашій хаті, — признався Герасим. — Видать, Анастасія йому сподобалася…

— Вундерліх служить в есес. Він якийсь начальник на будівництві укріплення лінії, яку ще з літа німці почали споруджувати руками тисяч наших людей уздовж старого кордону, — доповнила невістка і ніби у своє виправдання додала: — Не можу ж я піти у партизани!.. Синок малий дома. Та й дізнаються, спалять хату, уб"ють свекра, матір… Ми ж не в зоні живемо, а на трасі! Тут усі і все в німців на виду…

— Отакий-то калінкор! — сказав понуро Герасим.

Анастасія наблизилася до Івана і неголосно, але твердо сказала:

— Ми псковичі. Наші предки били німецьких псів-рицарів, не кланялися татаро-монгольським ханам». Повірте — і ми з свекром постараємося допомогти вам.

— Віримо! — посміхнувся лейтенант Сокіл. — Думаю, не підведуть земляки!

Сокіл переконував сам себе в тому, що нові знайомі — люди свої.

— Перекажемо. На той бік фронту передамо, що знайшли тут друзів. Будьте достойні цього. Ви мої земляки, і я несу відповідальність за вас! — сказав на прощання лейтенант Сокіл. І до, Анастасії:-А у моєї нареченої теж було ім"я Настя.

Іван думав про Анастасію. Не під ковпаком же скляним живе вона, а при самому тракті. Що ж тут дивуватися, що німцю подобається така жінка?? Як нічого особливого не було і в тім, що Анастасія служила б розвідникам Червоної Армії, спостерігачем на шосейній магістралі і, може, й ще в інших місцях, якими могло цікавитися командування в Центрі.

Він звів на неї погляд. Анастасія була струнка й вродлива. Може, Іван її ніколи не побачить. Може, мить, коли він дивиться на неї своїми вогнистими очима, вже не повториться. «Чи такий погляд у Каті? — мружив очі, ніби змірював далеку відстань. — Спить, мабуть, Катя у цю годину міцним, непробудним сном. А може, думає зараз про мене?»

Іван поклав на плечі Анастасії руки і поцілував її у гарячу щоку, прошепотівши:

— У щічку від імені всієї нашої армії як завдаток, що чоловік ваш повернеться неодмінно і саме з військами Ленінградського фронту.