— Цікаво, цікаво, — промовив Іван Олексійович.
У кімнаті запанувала мовчанка. Схилився над картою Лебідь, сховала крадькома в"язальні спиці і тепер спроквола гортала якийсь товстий звіт Войтович, повіяло каніфоллю від Гончаренкового столу. Ярослав завважив, що «гребці сідали за весла» тільки тоді, коли з"являвся Чередниченко. Його не боялись і не схилялись перед великим науковим авторитетом, якого він, насправді, не мав. Його просто поважали, як людину. Несамохіть Паливода порівняв Івана Олексійовича з завідуючим кафедрою, де він до того працював. Намагався бути об"єктивним, навіть відкинув утиски, яких зазнав від колишнього шефа останнім часом. Професор теж вважався порядною людиною. Тільки до певної межі. А межею була інструкція міністра вищої освіти, котра суттю нагадувала «пам"ятку молодого бійця». Всякого, хто посягав на ту інструкцію, професор вважав чи не особистим ворогом.
— І можна тим даним вірити? — почувся голос Чередниченка.
Паливода спершу не второпав, про що йдеться. Та нарешті, отямившись, відказав:
— Можна… Крім того, що перекиси є причиною викидів… Не вистачить у них потужності, щоб здійснити таку велетенську роботу.
— Шкода, — мовив Іван Олексійович, обернувшись до колег. На худорлявому лиці з"явився вираз розчарування. — Шкода… Все свідчить про те, що викид — це таки вибух. І грушовидна порожнина, з якої немов би чвиркає вугілля, і склад газу…
— Я чого згадав про перекиси, — озвався Паливода. — Якщо вони є, то це значить, що вугілля там окислене. А відтак, там мусять бути й окислені форми азоту. Зокрема, нітросполуки.
— А це що таке? — запитав Чередниченко.
— Вибухівка. Озвався Лебідь:
— Так можна дофантазуватись до чого завгодно.
— Фантазія — не найгірша вада для науковця. Гірше, коли цієї якості бракує. — Чередниченко з цікавістю дивився на Ярослава. — Що тобі треба, аби перевірити це припущення?
— Метод. Аналітичний метод…
5
Присадистий міст нагадував велетенську конвейєрну стрічку. Коли дивитися з набережної, то здається, що автомобілі не самі рухаються, а їх захоплює конвейєрне полотно на правому березі і викидає в провалля вулиці на лівому. Паливода стояв на задньому майданчику автобуса, спостерігав як унизу ковзали катери, чаділи буксири. На заході ферми залізничного мосту нагадували товстелезні грати, за якими мостилося знеможене серпневе сонце. Цілий день Ярослав згайнував, тиняючись по лабораторіях хіміко-технологічного інституту в пошуках методу визначення нітросполук. Все марно. Професор з кафедри палива навіть запевнив, що нітросполук у вугіллі і зовсім немає. Бо якби вони там були, то він би про них знав. Проте певну користь Ярослав виніс із тих довгих коридорів, які нагадували лабіринт і в яких стороння людина могла б легко заблукати. Він надибав у бібліотеці монографію, де описувалися властивості вибухових речовин і методи їх аналізу.
Приїхавши додому, Паливода довго хлюпався під холодним душем. Потім сів вечеряти. Мати дивилася, як він їсть, а тоді зауважила:
— Зістриг би вже ту бороду. На діда схожий. Так довіку старим парубком і залишишся.
— По-твоєму, я — старий парубок?
— А що… В тридцять три роки людина вже повинна мати сім"ю. А ти з твоєю освітою проморгав найголовніше.
Батько стояв у дверях, в розмову не втручався.
— Знову до книжок… — добродушно бурчала мати, коли Ярослав зайшов до себе в кімнату. — Зір зіпсуєш. Нема, щоб як у людей. Сісти, погомоніти з батьками.
ebooksa