У Наталки Остапенко великі сірі очі і довге волосся, що спадає на худенькі плечі жовтою фатою. Коли вона рухається, її гінка постать немов би видовжується. Йому вперше спало на думку, що для цієї дівчини він уже застарий, їй лише дев"ятнадцять. Вона зве його Ярославом Петровичем, а він її Наталкою. «Що вона каже? Ага нагадує, що вже пора титрувати… Останні шість проб. У них мусить бути найбільше нітросполук. Це ті, що я відібрав біля бетонної стіни».
— А як температура трималась? — запитав, відсовуючи зошита з розрахунками.
— Так, як і мусить бути — дев"яносто вісім градусів.
…Вони закінчили аналізи разом із дзвоником. Інститут ураз сповнився гомоном, шурхотом багатьох ніг, клацанням замків. Помітивши, що дівчина заходилася мити колби, Ярослав сказав:
— Облиште. На лекції запізнитесь.
— Нічого. Один раз можна, — усміхнулась вона і по хвилі додала: — Кажуть, ви були суворим викладачем?
— Щодо ледарів.
…Паливода швидко дзьобав пальцями в клавіші лічильної машинки, а Іван Олексійович, принісши смужку міліметрового паперу, накреслив на ньому довгу лінію, що мала означати штрек, і в масштабі позначив місце відбору зразків. В точці викиду він намалював хрестик.
— Давай результати, — сказав.
Ярослав підсунув до Чередниченка лабораторного зошита. Він уже й без того знав, що справа їхня немарна. Кількість нітросполук збільшувалася від периферії до місця викиду. Шеф теж це знав. Уже тиждень, як вони повернулися з шахти, і кожного дня Чередниченко тінню стояв за їхніми з Наталкою спинами. Несамохіть порівняв його з колишнім кафедральним шефом, який не тільки не цікавився як ведеться наукова робота на кафедрі, а й зволікав з читанням аспірантських звітів.
Раптом Іван Олексійович проспівав писклявим голосом:
— Оце ж тобі Галька, оце ж тобі Любка, оце ж тобі, оце ж тобі сизая голубка… — Його завжди безбарвне сухе обличчя розрум"янилося, нагадувало спілу айву.
— Знаєш, — озвався він перегодя, — я сам родом із старого Луганська. Мешкав у приватному будинку на Камброді. В той час топили вугіллям. Так от, були випадки, коли вугілля в плитах вибухало. Сусідові одного разу навіть піч рознесло.
Дехто вважав, що то шматочки вибухівки, яка не вся продетонувала під час відпалки в шахті і разом з вугіллям опинилася в печі. А виходить, причина в самому вугіллі… І як раніше до цього не додумались?
— Зарано ще стверджувати, Іване Олексійовичу, — зауважив Ярослав.
— Та все ж ясно. Подивися лишень сюди, — Чередниченко ткнув пальцем у графік. — На всіх п"яти шахтах та ж сама картина…
— Перше ж запитання, яке поставить хімік:
а що вас переконало, що олово у вашому аналізі витрачається саме на відновлення нітрогруп? Адже у вугіллі скільки завгодно компонентів.
Чередниченко спохмурнів, по часі озвався:
— То й що, як не нітросполуки? Хай там чорт, дідько! Але ж залежність… По ній можна попереджати викиди.
ebooksa