— Нулі. Пусто.
— Цікаво… — Паливода вперше помітив у вицвілих очах шефа дивний блиск. Худе позеленіле обличчя його взялося рожевими плямами, ніби він щойно вийшов з парної. — Скажи геологам — засміють. Причина викиду — вибухівка!
— Не поспішайте… Потрібен масовий аналіз. Сотні проб. А головне — перевірка методу. Спектральним або якимось іншим…
6
Ось уже не розрізнити бетонної кладки. Промінь світильника заковзав по циліндричній стіні ствола шахти щодалі прудкіше. Паливода стояв у кутку, в тісному гурті шахтарів, плечем відчував холод металевої стіни підйомника. Шахтарі в брезентових робах і касках з акумуляторами й саморятівниками при боці нагадували десантників. Це й, справді, десант у карбонову систему. На місце, де колись буяло життя: росли дерева, літали й повзали комахи, плавали в мілких теплих заводях дивовижні тварини… Все перетворилося на цвинтар, який на десятки кілометрів розкинувся під землею. Скільки тих цвинтарів, один під одним, на різних глибинах…
Від перепаду тиску у вухах позакладало, тільки вряди-годи долинали уривки «солоних» жартів шахтарів. Пригадались двоє подорожніх, яких вони з Іваном Олексійовичем підібрали в свою машину біля Харцизька. Один — кривий на ліву ногу. Коли сідав у машину аж жовна надимались і з худорлявого обличчя не сходив вираз страждання, потім весь час рипів зубами. Другий — товстенький у вишиванці, оцінюючи зиркав на Паливоду, либонь, намагаючись вгадати, скільки ж тому років.
Довідавшись, що вони з шахти «Першого травня», Іван Олексійович запитав:
— Там у вас часто викиди бувають?
— Трапляються… — зітхнув чоловік у вишиванці. — Он Павлові ногу покалічило. Інвалід тільки проскрипів зубами.
— І як же це сталося? — поцікавився Ярослав.
— Через необачність… Павло забійником працював. Заробляв добряче. Та хотілося ж іще більше мати…
— При чому тут заробіток? Чоловік повернувся до Паливоди, від нього війнуло перегаром.
— Бачиш, дорогуша, оті дві-три десятки, що їх має за зміну забійник, можна заробити по різному. Інколи так попре щастя, що заробиш удвічі, а то й утричі більше; а весь труд — вдалий поворот обушка. — В мові чоловіка вловлювався західний акцент. — Бува рубаєш, рубаєш, а потім відчуваєш, що вугілля стає важким і твердим, ніби камінь. Отут і пильнуй. Може кинути. Молодь, уздрівши таке, тікає, а битий жак-забійник, який провів під землею не один рік, шукає у вугіллі тріщину, стромляє в неї обушок і, крутнувши його, вимітається до криївки. По часі чуєш вибух і маєш у забої гору вугілля. Відбійним мо-лотком уколював би тиждень.
— Але ж це безглуздя! — здивувався Ярослав.
— Хе-хе, безглуздя… — подав голос інвалід. Він сміявся і водночас скрипів зубами.
Його товариш, помітивши на обличчі Паливоди збентеження, сказав:
— Не подумай тільки, що Павло скрипить зубами, бо злий. Це в нього, коли вип"є. До зятя ж у Харцизьк їздив. Зять — колишній його учень — теж забійник. Ото і причастилися, згадуючи минуле. Павло більше зятя любить, ніж доньку. Правда. Павле?
Інвалід щось прохарчав у відповідь, не обертаючись.
— Це Микола — зять його тоді виніс із криївки, яка обвалилася й привалила Павлові ноги. А Павлів напарник, хоч його тоді й не придушило, лежав два тижні в лікарні — отруївся газом.
— Хіба в нього не було саморятівника? — запитав Паливода.
ebooksa