Пригода на п'ятому горизонті

— Ходімо, Йване. Хлопцям добре базікати — либонь уже поборщували. А в мене шлунок до хребта присохнув.

Уже в гуртожитку Чередниченко, який був німим свідком розмови, зауважив:

— Бачте, нікому з нас не прийшло в голову попрохати тих хлопців аби відбирали зразки.

19

Щодня вдосвіта вони поспішали на шахту і там, перекусивши в «тормозковій» бутербродами з шинкою та чаєм, спускалися на п"ятий горизонт. Ярослав, який спершу не міг звикнути до кострубатої роби й гумових чобіт, скоро перестав їх помічати. А онучі з байки навчився так ловко намотувати, що йому ніде не муляло до кінця роботи… Усе частіше ловився на тому, що вже не так гостро живе ідеєю винаходу. Що то був винахід, він не мав жодного сумніву. У мріях він був далекий від шахти, як і від того діла, заради якого вони сюди приїхали. Він подумував, що, мабуть, існує невідомий дозатор, який пильно стежить аби в людини надлишок негативних емоцій з часом компенсувався чимось приємним. В усякому разі з ним сталося таке. Від душевної гризоти, якою він постійно катувався через те, що руйнувалися ілюзії (колишній шеф був для нього спершу уособленням справедливості й порядності), до радості спілкування з простими чесними людьми, від холостяцького одноманіття до несподіваного щастя кохати і очікувати великих життєвих перемін. Перед новим роком він збирався познайомити Тамілу з батьками, а відтак запропонувати їй віднести заяву до загсу. Аспірантуру вона закінчувала через півроку і Ярослав подумував уже про роботу для неї в їхньому місті.

А тим часом кожного дня всі троє спускалися в шахту і поки Паливода й Гончаренко відбирали зразки, Іван Олексійович уважно видивлявся в свіжому вибої якісь, йому одному відомі, прикмети: замальовував схему залягання порід і вугільного пласта, занотовував щось у записник. За день Чередниченко відносив проби на автовокзал і з водієм рейсового автобуса відправляв Ле-бедю, який увечері їх забирав. Система була налагоджена чітко. Уже в кінці наступного дня телефонувала Войтович або Наталка-лаборант і переказували наслідки аналізів.

Пласт, і справді, був спокійний. Бригади вже «пройшли» не один десяток метрів штреку, але на всій тій відстані жоден аналіз не насторожував.

— Невдале ми обрали місце для досліджень, — якось зауважив Гончаренко.

— Багато ти тямиш… — відказав не дуже впевнено Іван Олексійович і підкріпив свої слова відомою сентенцією: — Усякий результат — корисний, якщо він тільки істинний.

— Так-то воно так, але ж час минає…

— Минає, — зітхнув Чередниченко. — Незабаром уже треба буде звітувати в міністерстві.

Якось вони застали у вибої трьох людей, які, відігнавши комбайн, вибурювали у вугіллі шпур. Вісім двометрових штанг, виготовлених у вигляді шнеків, свердлярі, поступово з"єднуючи їх, загнали в пласт. Тоді витягли і загерметизували дірку спеціальним пристроєм, до якого приєднали газовий лічильник.

Один з свердлярів, у білій касці, той, що записував показання газового лічильника, нарешті удостоїв їх уваги:

— Що, конкуруюча фірма?.. — водночас запитував і стверджував.

І оскільки Паливода й Гончаренко на те не відгукнулись (Івана Олексійовича з ними не було), то на тому й розлучились.

Наступного дня Чередниченко прийшов від директора шахти з таким повідомленням:

— Пласт спокійний, штрек можна проходити сміливо. Прогнозисти кажуть, мало газу. — Поміркувавши, додав: — На їхньому місці я гарантував би безпеку не більше, як на довжину випереджаючого шпура. Тобто, на шістнадцять метрів, які вони пробурили… Зрештою, поки наші прогнози співпадають… Ага, ось ще одне. Дзвонив же Ольговиченкові… Його колега — кандидат наук Мильний вважає, що наш метод — хибний і що ніяких нітросполук у вугіллі немає й бути не може. В його висновках є навіть такі слова, як «псевдонаука» й «науковий авантюризм»; і ще — він здивований, як може Міністерство геології асигнувати такі маячні теми.

При тих словах Паливода відчув, як з глибини свідомості стало підніматися знайоме вже відчуття терпкої млості. Воно — те відчуття — було йому специфічним індикатором на несправедливість. У таких випадках весь його організм ніби отруювався. Тоді, на засіданні кафедри, коли завідуючий почужілим голосом виговорював йому «прорахунки», Ярославові теж до горла підступила ота терпкувата млість.

— Це вже висновок офіційний? — запитав він хрипкуватим від напруги голосом.

— Це думка одного з опонентів, — відказав Чередниченко. І, подивившись уважно на Ярослава, додав: — Існує ще одна думка — протилежна їй. Яка з них візьме гору — покаже час.