— Ми ж знайшли, — Зорій потягнувся по пляшку і знову налив у чарки. — Надія на те, що там глухомань, та й не сезон лісами шастати. Треба не затягувати й проскочити до Львова ще раз, щоб душа заспокоїлася. За це й вип’ємо.
— А Прощун не здасть? — торкнувся Богдановой чарки Крюк.
— Надіюся, що ні. Та він, вважай, нічого й не бачив. Ми ж з тобою все зробили самі.
— Що ж він, зовсім дурний, чи як? Здогадатися неважко, для чого ми ходили в ліс. Та й, до речі, за законом скарб ми повинні здати державі.
— А ми й здамо. Тільки здамо іншій державі, не цій, якою правлять бандити і здирники.
— Посадять нас, ой посадять…
— Якщо й посадять, то не за це. Та й саджати нас ніхто не буде. У разі чого — до суду ми не дотягнемо. І ти, і я вже стільки напрацювали на перепустку на той світ, що, може, не встигнемо й дізнатися, хто відірве її контрольний корінець. Просто обернемося з людей на статистичну одиницю смертності.
У сінях почулося тупотіння, якесь вовтузіння, потім двері відчинилися, й до кімнати зайшла тітка Секлета.
— Я вам, дітки, не помішала?
— Що ви, мамо Секлето, як ви можете нам помішати, — підладився до її говору Крюк. — Наоборот, ми тут удвох сидимо й чуствуєм, шо якось не по-людськи получаєця. Без третього і рюмка в рот не лізе. Присажуйтесь, пожалуста, до нашого, тобто до вашого столу, не погребуйте.
Крюк підсунув ближче до столу стільця, що стояв біля стіни, й наповнив горілкою третю чарку. Він знав, що тітка Секлета спиртного вже майже не вживала, але якщо й пригубляла, то тільки горілочку.
— Давай, Богдане, вип’ємо за Секлету Прокопівну. Вона усім своїм життям заслужила того, щоб за неї, за її здоров’я пив увесь світ. А нам — сам Бог велів, — Крюк почаркувався з тіткою Секлетою, із Зорієм і випив до дна. Те саме зробив і Богдан Данилович. Закусили.
— А розкажіть-но, Секлето Прокопівно, як вам тут зараз живеться? — Зорій знову потягнувся до пляшки. — Я маю на увазі не лише вас особисто. Як люди в селі живуть? Чим займаються, чим на пропітаніє заробляють? Є в селі щось на зразок колгоспу чи якогось сільськогосподарського товариства? Хто керує в селі?
— Ой, синочку, шо тобі сказать… Розруха в селі полнейшая. Молодьож п’є та куре. Дівчата, молоді сцикухи, ходять по селу з пивом та сігарєтами. Живуть за счьот батьків і пенсій бабів та дідів. Я вже не говорю про аморальну, так сказать, сторону вопроса. Який колхоз? Розкрали все казьонне, корів повирізали, хверми порозтягували, землі позаростали бур’янами, гуляють незасіяні. Якби Сталін устав та подивився на оце все безобразіє, то, мабуть, знову впав би замертво од шоку, — тітка Секлета замовкла, наче переживала, чи не зайве вона тут наговорила. А потім, немовби згадала ще щось важливе, рішуче вела далі: — Оце в нас був колись голова колгоспу Андрій Іванович Труколенко. Коли він після войни возглавив хазяйство, то не було чим ні орать, ні вирощене зібрати. А через десять год колхоз став мільйонером. Труколенко за кажду бурячинку, за каждий колосочок міг любому в пику заїхати. Ні, він нікого не отдав під суд. Він цілими ночами мотався на своїй лінєйці, запряженій сірим конем у яблуках, по полях і ганяв ворів. Помню, розрішив Миколі Ковганці взять на бригаді коня, шоб шось привезти додому, а той чи неправильно надів хомут, чи перетянув черезсідельник, но хвакт той, шо коняка натерла десь під ногою чи під шиєю кров’яну рану, так Труколенко ганявся за Миколою з пістолетом, чуть не застрілив.
— З яким пістолетом, мамо Секлето? — підозріло зіщулившись, з іронією запитав Крюк.
— Як «з яким»? У нього ж іменной револьвер був, ще з войни. Строгий чоловік був, строгий. Мені його до сіх пор жалько, — тітка Секлета похитала головою.
— А чому ж вам його «жалько»? — підіграв старенькій і Зорій.
— Та отож доїздився ноччю, доперевірявся. Поймав у кукурузі расхітітєлєй, а воно получилось, шо неізвесно, хто кого поймав. Здорові лебці попалися, посадили, нелюді, Труколенка несколько раз, звиняйте, заднім местом на засохші грудки й втекли. Голова після того ще год протягнув і умер, царство йому небесне.
— А що ж сталося з тими злочинцями? Знайшли? — запитав співчутливо Зорій.
— А нікого й шукать не треба було. Андрій Іванович їх узнав ще там, хоч і глупа ніч була. Та такий вже він чоловік інтересний був — простив окаянних. Там у каждого з них дітки маленькі були. Не став сиротити їх, не став, — тітка Секлета по-старечому знову заохала, заплямкала й похитала головою. — Нема січас таких людей, прєданих дєлу. Одні вори й хапуги. А найбільші нєгодяї — це власть. Добрались до корита, і даже сраним віником ти їх оттуда не вигониш. Ось узять, напрімєр, депутатів. Чого вони поперлись у ту Верховну Раду? Шоб здєлать мою жизнь луче? Дулю з маком! По радіу тільки й чую, як вони лаюцця та бьюцця. Харашо, шо хоть тілівізора у мене нема, а то ще на рожі їхні дивилася б, то вобще ноччю не спала б.
ebooksa