— Мені треба потрапити он у той ліс, — Зорій тицьнув пальцем у карту. — А там — до цього ось пагорба, — полковник показав місце на скопійованій Віктором Яругою схемі зі справи про знищення загону «Остапа».
— А, знаю це місце, — уважно подивившись на карту, спокійно мовив Прощун, — і навіть не дивуюся, чому воно вас, Богдане Даниловичу, зацікавило.
— І чому ж? — навіть не пробуючи заперечити, запитав Зорій.
— Та чув і я про ту чекістську операцію, навіть ознайомився з деякими архівними матеріалами, — Прощун зупинився й повернувся до Зорія. — Облиште цю справу, Богдане Даниловичу. Немає там ніякого скарбу. Якби був — давно б уже хтось віднайшов.
— А хто його шукав? Як мені відомо, цього серйозно ніхто не робив відтоді, як пролунав останній постріл у тому лісі, — Зорій знову рушив уперед, а разом із ним — Ігор. — Але мене, кажу тобі, більше цікавлять ті події із суто пізнавального боку.
Віднедавна я почав прискіпливо вивчати нашу історію. Та ще й оказія така трапилася… — Зорій замовк.
— Ви не подумайте, Богдане Даниловичу, — я не втручаюся у ваші справи. Для мене велика честь вам допомогти, хоч би яку ви мали мету цього приїзду.
— Є в мене один знайомий письменник, — наче не почув репліки Зорій, — який описав у своєму романі події тих років так, наче сам був присутній у тих місцях, знав своїх героїв особисто.
— Як називається книжка?
— Ще ніяк, — швидко відповів Зорій. — Мені довелося випадково ознайомитися з частиною рукопису. Але після того ознайомлення я підсів на цю тему, як на наркотик. Ото й вирішив скористатися можливістю, поки ще працюю і можу на дурничку, під виглядом нагальних службових справ задовольнити свою цікавість.
— Та не турбуйтеся, Богдане Даниловичу, я ж пообіцяв, що не буду цікавитися вашими справжніми намірами, — засміявся Прощун. — Ви так детально заглибилися в предмет, що складається враження, наче виправдовуєтеся.
— Гаразд, Ігоре, вибач. Вважаймо, що прелюдію закінчено. Так ти впевнений, що знайдеш ті місця без проблем?
— Без найменших, Богдане Даниловичу.
— Тоді давай домовимося, коли і як ми туди доберемося. Бажано, щоб зайві очі, ноги та колеса нас туди не супроводжували.
— Думаю, треба зробити таким чином…
Богдан Зорій та Ігор Прощун залишили територію кладовища хоч і одним шляхом, але порізно. Недалеко від брами — входу на Личаківський цвинтар — пара пильних очей їхній вихід зафіксувала…
Ігор Прощун виявився вправним водієм. Більше того, він добре знав тутешні дороги, передбачливо гальмував перед небезпечними перехрестями й роз’їздами, вчасно обминав глибокі ритвини й різні предмети-перешкоди, що раз у раз траплялися на шляху.
— Переїдемо ось це село, потім буде майже непомітний з’їзд із траси, а там і потрібний нам ліс, — Прощун крутнув кермо вправо-вліво, об’їжджаючи чергову яму. — Я, Богдане Даниловичу, довезу вас до потрібного місця, а далі вже ходіть самі.
Буду чекати на просіці. Тільки щось мені не подобається наш кортеж, — Прощун раз по раз поглядав у дзеркало заднього огляду.
ebooksa