Соло бунтівного полковника. Вершина

Зорій повернувся на сидінні й подивився в заднє вікно.

На відстані двохсот метрів рухався автомобіль-седан сірого кольору.

— Ану, Ігоре, піддай газу! — Зорій потер руки, наче передбачаючи якусь цікаву гру. Вони саме виїжджали з села, і Прощун натиснув на акселератор. «Шкода-октавія» різко набрала швидкості.

Зорій знову повернувся назад.

— Не відстають, гади! Ну, що ж робити?

— Богдане Даниловичу, а то ви не знаєте? — Прощун проїхав ще метрів з триста й різко зупинився на узбіччі. — Краще з’ясувати все зараз і тут, бо до повороту в ліс залишилося кілометрів зо два.

Сірий седан спочатку теж різко загальмував, а потім усе-таки поволі став наближатися. Прощун і Зорій сиділи в салоні, спостерігаючи за діями переслідувачів. Зрозуміло, що в чистому полі, де окрім двох автомобілів немає жодних предметів, які рухалися б або чимось іншим привертали до себе увагу, в пасажирів сірого седану не було шансів закамуфлювати свій інтерес до переслідуваних.

Нарешті сіра машина наблизилася, і Зорій міг уже розпізнати не лише її марку, а й номер. То був «Фольксваген-пасат», за кермом якого сидів…

Упізнавши водія і зрозумівши, що той в автомобілі сам, Зорій рішуче вдарив себе рукою по коліну й видихнув: «їдьмо».

— Куди? — широко розплющив очі Ігор.

— Туди, куди ми їхали.

— А…?

— Там той, хто треба. Щоправда, він у мене дістане по перше число. Уперед!

«Шкода» рушила, а за нею поквапився і «Фольксваген».

6

Герасим Васильович Берун, як і більшість керівних членів у найвищих ешелонах української влади, мав хобі. Ні, у великий теніс чи більярд голова СБУ грав коли-не-коли, кататися на лижах у Карпати чи до Швейцарії він теж вряди-годи вирушав разом із сім’єю. Але нестримну пристрасть Герасим Васильович виявляв у зовсім нехарактерній для чиновників такого рангу царині. Він розводив курочок. У своєму заміському маєтку Берун мав спеціально виділену територію, на якій копошилися десятки різних чубарок, зозулястих, несучок, екзотичних і звичайних курей та півнів. Вони кудкудакали, співали, квоктали на всі голоси і всіма, що є тільки на землі, тонами. І в усьому цьому гармидері голова СБУ був спецом значно кращим, ніж в оперативних справах.

Оце й зараз він приїхав сюди, щоб одвести душу, поспілкуватися зі своїми улюбленцями, потримати деяких з них на руках, погладити, поговорити. Тільки-но Берун одягнув поверх костюма свій улюблений спецхалат, як до вольєру підбіг захеканий сторож Сергій Олександрович і притьмом випалив:

— Герасиме Васильовичу, там до вас приїхали.

— Хто? — насупив брови Берун.

— Віктор Романович Клютов.