Соло бунтівного полковника. Вершина

— Якого збігу? — жінка зашарілася.

— Збігу краси, толерантності й такту. Не кожній жінці під силу так поводитися з незнайомим чоловіком, щоб і не образити його, і триматися незалежно та гордо.

— Таке скажете, — Ромниченко відчула, що знову починає червоніти. — Хоча, як там щодо імені? Щось ви таке казали…

— Я висловив побоювання: якщо вас звати Валентиною, то моє холостяцьке серце точно не витримає і розсиплеться на малюсінькі уламочки, які мені навряд чи вдасться коли-небудь зібрати докупи.

Божко й Ромниченко допізна сиділи в кафе, говорили про всяку всячину, сміялися, і їм обом було добре.

Такого вечора Валентина Дмитрівна у своєму житті не пам’ятала. Та й не було його — такого вечора. І дня такого — ніколи не було.

Інші відвідувачі кафе мимоволі зупиняли погляди на веселій щасливій парі. їм здавалося, що чоловік і жінка — близькі люди.

І лиш бармен поглядав на всіх присутніх, здавалося, байдужим поглядом.

З

Коли все трапилося, Богдан Данилович сів на край ліжка й ледве вимовив:

— Навіщо?

Олена лежала нерухомо, натягнувши простирадло аж до шиї. Мовчала.

— Оленко, мила моя, як ти могла? — Богдан Данилович не наважувався подивитися в очі дівчині. — Що ж ти наробила?! Що ж я накоїв?!

— Я прошу вас, не картайте себе. Сталося те, чого я давно хотіла. Я не збоченка і мріяла про цю мить, коли нарешті стану жінкою. Я свідомо це зробила. Я хотіла цього тільки з вами. До нашої зустрічі в мене і в голові не було ніколи нічого такого. І от я зустріла вас — і все змінилося.

Олена замовкла. І потім зненацька:

— Богданчику, я кохаю тебе. Ми говорили багато про різні речі. Цікаві речі. Але ніколи не чіпали теми кохання. Я відчувала, що саме ти не хочеш порушувати цю тему, бо вважаєш себе надто старим для мене.

— Так воно і є, — відрізав Зорій.

— Ні, Богданчику, ти найкращий у світі. Я люблю тебе.

— Навіщо ти це зробила? Я ніколи собі цього не прощу.

Старий телепень, старий розпусник! Як же я вчасно не помітив, не відчув, що ти ще дівчина?!