Соло бунтівного полковника. Вершина

Так, наша зустріч — підсумок надій, що не збулися, і хиб, яких море. Ти маєш знати, що я весь час про тебе думаю. Мені тебе дуже-дуже не вистачає. Мені здається, що майбутня наша зустріч, якщо вона буде, залежить від мене. Принаймні значною мірою. І якщо знову-таки вона не стане для тебе тягарем, то я приїду до тебе. Шкода, звичайно, що ти живеш так далеко…

Я чудово розумію, що ти не зможеш швидко відповісти. І тому, щоб позбавити мене напруженого чекання, щойно знайдеш час, аби написати листа, будь ласка — зателефонуй.

Ось і закінчую свою маленьку сповідь. Бачиш, як серйозно я все сприймаю. Тобі це, мабуть, дивно? Але я сприймаю як належне, що людині в будь-якому віці потрібні душевне тепло й розуміння. Не кажу вже про щось більше. Хоч, буду відвертою, хотілося б…

Ще раз: мені з тобою було дуже гарно!

До побачення.

Настя

Він

Здрастуй, моя раптова й неочікувана знайома!

Чого так? Справді, дуже вже незвично ми познайомилися. Здавалося — на мить, а як усе закрутилося!

Коли прочитав листа, думки були легкі-легкі. Здавалося: сядь писати — і розтечешся «мислію по древу», як у того відомого (чи невідомого) автора «Слова о полку Ігоревім». Телефонна розмова дещо порушила початковий задум листа, але вона принесла надзвичайне задоволення від твого милого голосу, твого «масковскава» говору, що линув зі слухавки.

Ти правильно підмітила, що я маю кілька «сторін», які відкриваються не зразу й не всім. Дійсно, не все в мене так легко і просто в житті. Але даремно силкуєшся «відкривати» мене далі. Тих «інших» сторін у мене безліч.

Я сам не знаю — хто я. Але єдине скажу: я непростий. Навіть — складний, і зі мною нелегко. Чому кажу це зараз, до нашої майбутньої чергової зустрічі? Якщо ти сприйматимеш мене однобоко, якщо помічатимеш одні риси характеру й не братимеш до уваги другі — ти в мені дуже швидко розчаруєшся.

Щоб зрозуміти людину, треба хоч трішечки знати її життя: минуле і теперішнє. Знати, чим вона живе, чим цікавиться, непогано було б і її слабкості враховувати.

Не думаю, що й у твоєму житті все так просто, гладенько. Ти, мені здається, людина, наповнена глибоким внутрішнім змістом, хоча, мушу сказати, зовні ти теж вражаєш… Не люблю порожніх людей. Вони заважають жити. Заважають, заповнюючи простір своєю порожнечею. З ними нецікаво спілкуватися, вони нічого путнього не скажуть, а можуть лише базікати. Вони нічого не здатні створити, хоча зовні вдають, що активно чимось займаються.

Щоправда, не у всіх людських вчинках можна відразу знайти сенс. Іноді він з’являється згодом, після тривалого часу. І набуває доцільності, хоча спочатку здавався той вчинок безглуздим. Розумієш?

Перипетії життя — складна річ. У ньому ж майже все трапляється випадково. Випадкова зустріч, випадковий поцілунок — і невипадковий потяг душ. Чи не це — життя? Моя думка: що більше в людському житті болю, то сильніший характер, то цілісніша особистість і… то менше здоров’я. Людина,

яка легко й весело йде життям (цитую тебе) — лише зовнішня оболонка складної натури зі своїми позитивними і негативними рисами.

Чому згадую позитивні риси, коли пишу про себе? Це можна розцінити, як хвастощі, але я знаю, що не здатен завдати людині болю. Принаймні — навмисно. А коли вже щось таке трапляється, то я переживаю це, може, більше, ніж скривджений мною. Справді, буває, що хочеш зробити людині добро, а в підсумку виходить, що робиш їй боляче.

У моєму довгому житті (а це насправді так) багато хорошого, були цікаві зустрічі, успіхи, злети. Були й падіння та гіркі розлуки. взагалі-то я, людина весела й життєрадісна, багато страждав і навіть плакав. Плакав через біль втрат і власне безсилля, через свою дурість і неуцтво. Рідше — з радості.

Рано, в п’ять років утративши батька, я до двадцяти прожив з мамою і старшою сестрою. Вони були дуже добрі й лагідні зі мною. Це вплинуло на моє виховання. У нашому домі ніколи не було хамства, грубощів, бійок, сварок та пияцтва, яку багатьох інших сім’ях. Але я не ріс тепличною дитиною. Рано я пізнав багато такого, чого не знає і дехто з дорослих. Я знаю, що таке «хочеться їсти». Я знаю, як це — не мати одягу, взуття. Але я добре пам’ятаю мамине тепло. І коли трапляються в житті хвилини відчаю, озлоблення, ненависті до всього роду людського, то уявлю наш маленький затишний будиночок, маму — і розвиднюється на душі, мені стає легше. І коли я мушу робити щось не зовсім красиве чи правильне, перш за все мені соромно перед мамою.