— Ви, Богдане Даниловичу, на останній зустрічі так мене ошелешили, що я досі не можу отямитися.
— Ми ж, здається, вже перейшли на «ти»?
— На останній зустрічі ти так мене ошелешив, що з переляку само собою вийшло «ви».
— О, так краще. Тоді мені треба було саме так вчинити, повір. Я не про себе думав і навіть не про тебе. Я думав про
справу, яку одним неправильним кроком можна загубити.
А так усе стало на свої місця. Не переживай, у тебе попереду ще стільки буде таких можливостей!..
— Мені просто тоді так було незручно. Ні, не перед тим диваком, а перед тобою. Та добре, що все так закінчилося. Що там трапилося, розповідай.
— Сьогоднішні події в Службі, та, мабуть, і поза нею свідчать про те, що Президент зрозумів: відсиджуватись у своїй фортеці в Кончі-Заспі за триступеневою охороною далі не можна. Він прибув у СБУ, щоб особисто відрекомендувати виконувача обов’язків голови Служби Мирона Остапенка — постать темну й небезпечну. Але про нього — згодом. Головне — Президент зняв Беруна, і, як стало відомо пізніше, і керівника свого Секретаріату Талимеризібу. Президент відчув, що навколо нього плетуть змову. Він, схоже, використав інформацію, яку зливали Президентові один на одного Берун і Талимеризіба, а потім послав к бісу обох. Але ті, які прийшли на їхні місця, люди значно розумніші й підступніші. Більше того, один із них дуже небезпечний ще з однієї причини, про яку я тобі поки що сказати не можу. От станеш Президентом, тоді мушу все доповідати як моєму головнокомандувачу.
— Ти знову за своє. Мені досить і посади Прем’єра, щоб навести в цій нещасній країні лад.
— Гаразд, не будемо поки що про це — там видно буде. Зараз треба бути готовим будь-якої миті взяти керівництво економікою, фінансами, всією бюрократичною цивільною машиною на себе. Треба, щоб для цього вже був повністю сформований апарат з надійних професійних людей, які тобі відомі і які зможуть забезпечити функціонування держави в найскрутніший період, яким зажди буває перехід влади з одних рук в інші…
— Богдане Даниловичу, — простягнута долоня «Атех» наче вимагала, щоб її взяв у свою руку Зорій, — скажи правду: кров буде?
Полковник узяв руку агента в обидві свої і не зовсім упевнено промовив:
— Не знаю…
Вони ще довго обговорювали деталі майбутніх спільних кроків, які незабаром їм слід буде зробити. І Зорій відчував, що те «незабаром» настане значно швидше, хоч би скільки до цього готувалися — воно звалиться раптово й заскочить усіх зненацька. Але Богдан Данилович мусить зробити все, щоб воно не заскочило зненацька саме його.
Алла детально розповіла Генріхові Яковичу про зустріч і розмову з Настею.
— Отож зачепилася наша лялька за хохляцький гачок не на жарт. Дурепа, виклала навіть те, про що й розказувати соромно. І з близькими подругами не завжди таким діляться, а ми… Словом, не втрималася наша Настя. Та й слухати треба вміти. Вона як побачила мій роззявлений рот, і понеслась.
— Дитинко моя, — Генріх Якович сидів у кріслі, сьорбав каву й задоволено усміхався. — То все емоції. Давай ближче до діла. Мене найменше цікавить розмір члена нашого об’єкта і на скільки фрикцій він спромігся за другим разом. Я б хотів почути інші деталі: як вони познайомилися, хто до кого перший заговорив, про що розмовляли, які їхні плани на майбутнє, чи домовилися про зустріч, якщо так, то де вона буде?
Алла сиділа, мов очманіла. Вона чекала похвали, обіцянки якогось стимулу, матеріальної подяки, нарешті. їй не вперше виконувати такі завдання генерала. І тепер вона думає, що блискуче розкрутила подругу на відвертість. Саме для цього уже майже півроку вона спілкується з цією гордячкою, з цією куркою, яка ще в інституті давала фору всім дівчатам курсу. І в знаннях, і в інших, більш інтимних справах. Саме за зовні спокійний, але незалежний, а іноді й крутий характер недолюблювали Настю однокурсниці. А хлопці — навпаки.
І ось тепер Алла знову вислуховує докори все через ту саму Настю. Бачте, фрикції його не цікавлять. А мене цікавлять. Раніше ти їх більше робив. А тепер відбуваєш.
ebooksa