Тому Генріх Якович і працює допізна. Завдання у нього не з легких. На ньому висить історична місія — підготувати й поставити на український трон свою людину.
Телефонний дзвінок. Сєдов узяв слухавку. Жіночий голос промовив лише кілька слів: «Де завжди. За годину».
— Гаразд, — Генріх Якович натиснув на важіль апарату й ще певний час тримав трубку в руках. Думав.
«Ну, що ж, дєточка, моя надія й паличка-визволялочка. Пташечка моя невтомна. Щось несеш таткові в дзьобику?»
Конспіративна квартира, на якій генерал Сєдов приймав агента «Трійку», нічим не краща від звичайних московських квартир. Меблева «стінка», простенький дерев’яний паркет з де-не-де витертим лаком, старий вовняний килим на підлозі, другий, такий самий, — на стіні над диваном, що весь час стояв розкладеним. Два крісла й журнальний столик, ванна-туалет, невеличка затишна кухня, де є все необхідне. Одне слово — не розкіш.
Хазяїна конспіративної квартири Генріх Якович добирав і вербував особисто. Будинок, у якому вона містилася, — за якихось хвилин двадцять ходу від Луб’янки. Це недалеко, якщо врахувати, що за час існування спецорганів, починаючи з радянської ЧК і закінчуючи ФСБ, мало не всіх господарів квартир, які можна використовувати для роботи з конфідентами, в радіусі двох-трьох кілометрів навколо центрального офісу російської спецслужби перевербували по кілька разів.
За двадцять хвилин можна, ідучи, не один раз перевіритися, переконатися у відсутності хвоста, а в разі потреби — змінити маршрут і зникнути.
На підході до багатоповерхівки Генріх Якович побачив, як його агент прогулювалася біля магазину одягу, що навпроти. Миттєвий зоровий контакт — і Сєдов зник у під’їзді. Лише після того, як він, зайшовши до квартири, зачинить двері, а потім за двадцять секунд відсуне штору на кухні, агент зайде до під’їзду…
— Слухай, Генріху, ця кобила так розповідала про те, як її тягнув твій полковник, я там сама ледве не потекла. Давай швиденько, не роздягаючись. Справи потім.
За мить Алла вже жбурнула свої трусики кудись аж за крісло в куток, сіла на краєчок дивану й просто розставила ноги.
Умовляти генерала не довелося…
Богдан Зорій зустрівся з агентом «Атех» того дня, коли в СБУ засідала колегія, на якій Президент оголосив про кадрові перестановки в Службі. Ситуація потребувала чіткого визначення позиції кожного члена команди, від чого залежав правильний розподіл наявних сил.
Чудовий теплий, але не спекотний вечір сприяв гарному настроєві й можливості спокійно посидіти в якомусь літньому кафе, наприклад, у Гідропарку або в іншому такому ж місці набережної Дніпра. Але конспірація в таких конфіденційних справах — штука обов’язкова, тому Зорій і його надія, агент «Атех» нині й забралися знову в гущавину лісу, з’їхавши з траси Київ — Бровари. Тут їх може потривожити хіба якась пара коханців, що втекла від своїх половин для швиденького злягання, чи як у таких випадках кажуть — перепихона.
«Атех» і Зорій вийшли кожен зі свого автомобіля, привіталися.
— Знову термінове побачення, — слова агента прозвучали, як констатація, без дорікання чи якоїсь претензії.
— Так, настають, мені здається, саме ті часи, коли від наших злагоджених дій залежатиме успіх усього нашого плану.
— Ну, і чим же сьогоднішній день відрізняється від учорашнього? — якось байдуже промовив агент.
— Щось не бачу в очах майбутнього лідера держави запалу. З таким настроєм не перемагають.
ebooksa