Понад двадцять років тому я познайомилася з гарним хлопцем, якого покохала. Покохала щиро, здавалося, на все життя. Ти все зробив для того, щоб те шалене кохання спочатку зав’яло, а потім і зовсім зникло, як роса на сонці. Ти цього навіть не помітив. Тобі нема коли. У тебе інші мрії, інші цілі, інші завдання. Ти одержимий роботою, тобі миліші колеги, агенти, навіть вороги. Так, навіть вороги. Бо друзів, здається, у тебе немає. Справжніх друзів. А в боротьбі з ворогами ти почуваєшся у своїй тарілці. Це — твоє. Ти — вроджений кадебіст. На решту тобі начхати.
Але робота — Бог з нею. Не про неї мова. Те, що сталося, все ж тобі не байдуже. І ти, мабуть, сам шукатимеш причину. Можеш не шукати й не мучитися (якщо ти ще здатен мучитися через таку дрібницю). Причина проста й давня як світ, — дружина замовкла. Богдан не зронив жодного слова, не перебив, не заперечив. І далі так само мовчав. — Причина проста, — повторила дружина, — я тебе кохала, ти ж мене — ніколи. Ні-ко-ли! І я це знаю й знала завжди. Ти прожив життя зі мною, а кохав когось іншого. Якщо ти взагалі здатен кохати. Я підозрюю, що ти любиш лише одну людину — себе.
Клацнув дверний замок. Увійшов син, увімкнув світло в коридорі, роззувся.
— Агов, є хто в теремі? — пройшов до вітальні. Світла від вуличних ліхтарів, що проникало крізь вікно до кімнати, було достатньо, щоб Олег побачив батька і матір, які сиділи одне проти одного. — Сімейні чвари чи романтична зустріч? У будь-якому разі не вистачає свічок, — видав іронічно і пішов до кухні.
Олег, високий стрункий хлопець двадцяти семи років, часто навідувався в цю квартиру, де він виріс у пестощах матері, у суворій, але з любов’ю, опіці батька, де був щасливий і впевнений у своєму майбутньому. Щоправда, хто-хто, а син останнім часом відчував, що між батьками вже немає тієї злагоди, того взаєморозуміння, які були, коли зростав, бігав до школи, навчався в інституті. Хоч при ньому батьки й не сварилися, але штучність їхніх стосунків Олег відчував. Він однаково любив і ніжну маму, і суворого, вимогливого, але завжди справедливого тата. І навіть не допускав думки, що у стосунках його найрідніших людей може бути щось, здатне вплинути на звичне життя його сім’ї. Точніше — його сімей. Бо вже майже п’ять років, як Олег мав дружину й доньку, яких дуже любив, любив так, як любив і своїх батьків. Він навіть не уявляв, що може бути якось по-іншому.
Тому картина, яку Олег побачив, його анітрохи не стурбувала. За хвилину, помивши руки й витягши зі спортивної сумки, з якою майже ніколи не розлучався, упаковку меленої кави та кілька свіжих ароматних булочок, Олег знову зайшов до кімнати, в якій і далі мовчки сиділи його батьки.
— Думаю, всі заборонені для вух вашого нащадка теми обговорено, тому пропоную попити з рідним сином кавки або чайку й обговорити тему майбутнього відпочинку вашої улюбленої онуки. Літо минає, а ми так і не дочекалися наполегливого запрошення на огірочки-помідорчики, вишеньки-черешеньки, грушки-яблучка. Якщо ви думаєте, що цьогоріч вам удасться відкрутитися від невідворотного щастя, а саме — прищеплювання обожнюваній і поки що єдиній онуці любові до корівок, бичків, жучків і павучків, курочок та гусочок, то ви, мої рідненькі татусю й матусю, рано почали радіти. Заплановані морські ванни нині в нашій сім’ї не в пошані. Хоча одна її третина не проти б погрітися на пісочку чи гальці, а друга, більш вередлива-незговірлива, настійно вимагає запаху хліву, кудкудакання курей, раннього співу півнів і блаженства від брудних ніг і рук. І як ви думаєте, на чий бік стала третя частина нашої невеличкої сім’ї?
— Враховуючи безперечність генної теорії, упевнений, що син вчинив правильно, — Богдан Данилович зрадів з того, що не треба далі розмовляти з дружиною. Він був вдячний синові, що той заскочив до них. Це дасть змогу подумати, поміркувати, прийняти якесь рішення. Зорій справді не знав, що робити, що казати, як вчинити.
— Синку, ти ж знаєш — ми тільки за те, щоб Слава відпочивала у нас на дачі. їй там подобається, і ми з татом будемо дуже раді, якщо вона хоча б місяць побуде з нами в селі.
Надія випалила це, наче дала чергу з автомата. Богданові Даниловичу здалося, що дружина ще більше зраділа з нагоди припинити тяжку розмову. Розмову, яка однаково буде, але, позаяк її результати не може передбачити ніхто, то й не варто поки що робити невиважених кроків.
— Я знав, що ваше рішення — правильне й мудре — буде саме таким. Дякую вам, мої рідненькі. Тож як щодо кави-чаю? — Олег повернувся в дверях і пішов на кухню. Богдан і Надія, наче боячись залишатися наодинці, разом підвелися й поспішили за сином.
Тимчасовий виконувач обов’язків голови Служби безпеки України генерал-майор Остапенко вперше перебував у приймальні керівника Секретаріату Президента України. Ось уже майже півгодини Мирон Валентинович чекав своєї черги, а Сергій Левенюк приймати очільника СБУ не поспішав. Остапенко знав, що запитувати в помічника, який уткнувся в монітор комп’ютера, про те, хто в кабінеті шефа й коли звідти хтось вийде, безнадійно.
Нарешті пролунав зумер, і помічник зняв слухавку. За кілька секунд він підвівся й, підійшовши до дверей, що вели в кабінет керівника Секретаріату, промовив: «Проходьте, Сергій Володимирович вас чекає».
Остапенко зайшов до величезного кабінету, в кінці якого за масивним столом сидів Левенюк. Він щось писав, мовби не помічаючи, що в кімнаті вже присутня інша людина. Аж коли Остапенко підійшов до самого столу, секретар підняв голову і, наче тільки тепер до нього дійшло, що в кабінеті сторонні, вигукнув:
— О, Мироне Валентиновичу, заходьте-заходьте, — Левенюк вийшов з-за столу, простягнув руку. — Вітаю. Дуже добре, що зайшли. Нам треба відверто поговорити про нашу майбутню співпрацю. Тим більше, що ми призначені майже одним указом нашого Президента. І від того, як ми з вами налагодимо не лише службові, а й особисті стосунки, залежатиме успіх нашої спільної роботи. Сідайте, будь ласка.
— Дякую, — Остапенко опустився на стілець. — Думаю, нам треба врахувати, що наших попередників звільнено теж майже одним указом. Не виняток, що основною причиною було саме те, що вони не знайшли спільної мови. Можливо, теж змушували одне одного без причини чекати у своїх приймальнях по півгодини.
— Ну, одразу дорікання, — Левенюк не подав вигляду, що образився. — Мені просто треба терміново закінчити один документ.
— Та нема питань. Я б якраз і хотів домовитися з вами, як ми надалі будемо спілкуватися. Бо ж, наскільки мені відомо, Президент приймав попереднього голову СБУ вряди-годи, від випадку до випадку. Так у цивілізованих країнах не роблять. Я б хотів, щоб інформацію, яку добуває моя служба, Президентові доповідали щодня, причому вранці. Є такі речі, які доповідати мушу я особисто. Щоб цей порядок утвердити, потрібне ваше, Сергію Володимировичу, сприяння. Я, зі свого боку, обіцяю, що у вас теж вчасно буде інформація, певного мірою корисна вам особисто.
Левенюк усе зрозумів. Перед ним сидить людина, яка ніколи не буде лабузнитися, підлещуватися. Це молодий, упевнений у своїх силах сучасний бюрократ, який знає собі ціну і знає, як скористатися зі своїх прав. Тим більше (і це добре знав Левенюк), просто так, без чиєїсь високої протекції в крісло голови СБУ не потрапляють. Значить, пане Остапенку, з вами треба бути насторожі.
ebooksa