Соло бунтівного полковника. Вершина

22
18
20
22
24
26
28
30

— Америкоси, хто ж іще. Та мені б тільки кредит від Міжнародного валютного фонду отримати — і на х… цього розумника. Нехай потримається, поки дадуть гроші і поки я доберу на посаду голови тямущого хлопця.

— А є такі? — осмілів Левенюк».

Остапенко натиснув на кнопку «пауза», підвівся, нервово походив кабінетом. Генералу відомо, що Левенюк працював з Президентом не один рік і знав главу держави як облупленого. Сергій Володимирович був хоч і молодий, але вже тертий апаратник, тому, почувши неадекватні становищу слова керівника Секретаріату, Остапенко розумів, що той ризикував мінімально через таке сміливе й навіть нахабне запитання.

Т. в. о. голови знову сів за стіл і натиснув на кнопку.

«— А знаєш, ти прав. Усе важче шукати тямущих і надійних людей. Усі якісь… тільки й прагнуть, щоб тебе обдурити, використати. Ну, нічого, ось трішки налагодимо економіку, й все піде путьом.

— А налагодимо, пане Президенте?

— Повинні налагодити. Зміню Прем’єра, поставлю банкіра чи фінансиста-економіста, і нехай усю відповідальність бере на себе.

— Вони візьмуть… За все у нас відповідає одна людина, пане Президенте. На Вас основний тягар, як на лідері нації…

— Та знаю. Заморився я, Сергію. Ой, як заморився. Наче ще й ранувато, але треба потихеньку готувати собі заміну. Он як у Росії — тихо-мирно, і всі задоволені. Як ти думаєш, потягнеш, якщо я запропоную тебе як свого наступника, га?

— Та Ви що, пане Президенте, і не думайте про це! Ще рано. У Вас стільки потенціалу, що ого-го. Я, звичайно, звик виконувати будь-які Ваші вказівки, але… Хоча… Якщо довірите, то не підведу. Ви ж мене знаєте.

— Та в тім-то й справа, що знаю. Як там твої московські комсомолята, ще спілкуєшся? Вказівки, як поводитися зі старичком-Президентом, шлють регулярно?

— Пане Президенте, Бог з Вами, що Ви таке говорите?

— Та не бійся: про те, що належить знати мені, не належить більше знати нікому. Іди збирайся, поїдемо на поминки. Хай звикають бачити нас частіше разом».

Остапенко натиснув на кнопку диктофона.

«Он воно що, — промовив уголос генерал. — Так кажете — америкоси підсунули? Після того, як дасть гроші Валютний фонд — на х…? Ну-ну…»

6

— Ось ти хоч і насміхаєшся з мене, а я все-таки недаремно з’їздив у Крим, — Зорій і Яруга по обіді прогулювалися звичним маршрутом — вуличками, що прилягають до Володимирської.

— Як я можу насміхатися над святим, Богдане Даниловичу,

— нарочито серйозно сказав Яруга. — Ви ж знаєте з найновішої історії КПРС, що всі найвідповідальніші битви Другої світової війни відбулися саме на Малій землі, де в той час безстрашно бив німецьких нацистів генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв. Тому якщо я стверджуватиму, що доля сучасної України вирішувалася не в Криму під час перебування там найвидатнішого сина українського народу, то мене не зрозуміють нащадки. Та й сучасники, думаю, теж.

— Знущаєшся зі старого. А що ти скажеш на те, якщо я повідомлю, що отримана мною інформація від надійного джерела містить докладні аналітичні дані про плани ФСБ щодо України? У тому документі є все, про що може тільки мріяти справжній опер: про шляхи, якими планують наші колеги з ФСБ протиснути свою людину на найвищий державний пост у нашій державі, про механізми шантажу й саботажу наших «видатних» політиків, що сплять і бачать, як відроджується Радянський Союз, про інші цікаві речі.