Соло бунтівного полковника. Вершина

таємничості й невідання, за яким сховано справу Полікарпа Йосиповича Грушка, — жінка дивилася просто в очі Богданові Даниловичу.

Зорій же, можливо, вперше в житті відчував якусь невпевненість, навіть сором, тому й відвів очі вбік, не витримавши прямого погляду Ромниченко.

— Валентино Дмитрівно, — полковник намагався говорити спокійно, — мені приємно чути від такої відомої й шанованої жінки ці слова про мою скромну персону. Повірте — я щиро хочу вам допомогти. Мені відомі ваші чесноти: прямота, відвертість і щирість. Мене навчили батьки поводитися з людьми так само. Тому зі всією відповідальністю й наполегливістю хочу вас попередити: я все зроблю для того, щоб…

— Спасибі, спасибі, Богдане Даниловичу, — перебила полковника Ромниченко. — Я вірю вам, вірю у вашу порядність. Тож давайте до діла. Тільки я чомусь не бачу ні томів, ні папок справи мого діда.

— Пані Валентино, ви мені не дали договорити. Я все зроблю для того, щоб ви ніколи не ознайомилися з матеріалами справи на професора Грушка.

У кімнаті — гнітюча тиша. Валентина Ромниченко — бліда, як крейдований папір. Богдан Зорій — червоний, як радянський прапор.

Першою оговталася Ромниченко. Швидко оговталася. Сильна жінка. Дуже сильна. Богдан чекав чого завгодно, тільки не цих слів.

— Невже і вас купили, пане полковнику? Але ж яким боком ви особисто причетні до тих злочинів, що чинили ваші попередники сімдесят років тому? Що сьогодні ще можна приховувати з того, що було в тридцять сьомому?

— Валентино Дмитрівно, — заговорив Зорій, — я добросовісно підготував ось цей документ і думаю, що багато дечого ви з нього дізнаєтесь. Це так званий меморандум, тобто огляд усіх документів, що містяться у справі академіка Грушка. Ще раз повірте мені: я особисто вибрав усе, що можна.

— А чого ж не можна? Там є якась державна таємниця? Так мій дід, як і всі з нашого роду, був економістом. Він розробляв

нові системи господарювання, які й тоді не були таємницею, а на сьогодні й поготів.

Богдан Данилович завважив подумки, що Ромниченко не тільки швидко оговталася, а й тепер гарно тримається. Здається, ніщо не може вивести її з рівноваги. Той раптовий нетривалий шок швидко минув: жодних істерик, лайок. Жодної сльози.

— Ознайомтесь, я вас прошу. А потім поговоримо. Я вас залишу саму, хоч так і не заведено. Але буде краще, коли ви прочитаєте все те на самоті. Я буду в сусідній кімнаті. Закінчите — наберете ось із цього апарату 2-25.

Зорій вийшов.

11

«Хіба ж так буває? Кілька років жити в одному селі й жодного разу не бачитися! Це може статися лише тоді, коли обоє цього прагнуть. Ні Лесь, ні Софія в очі одне одному після тієї зустрічі перед весіллям подивитися не ризикують. Бояться. Боїться Лесь, бо знає, що ті запитання, на які досі він не отримав відповіді, так і живуть із ним, щомиті краючи серце. Боїться Софія, бо не впевнена, що витримає і не зізнається Лесеві в тому, що трапилося того злощасного дня в лісі й чому так раптово вийшла заміж за Тараса, якого не любила. Лесь знав, відчував, що його кохана Софія не могла так швидко розлюбити одного й покохати іншого. Та ще й кого? Тараса, який завжди їй був байдужим.

Але життя триває, син Тараса і Софії Миколка росте. До речі — викапаний батько. Зовні. А характер, кажуть односельці, Софіїн. Ще маленький, а вже впертий, доброзичливий і спокійний. Як Софія.

І як трапилося, що через кілька років Лесь зустрів Софію на тому самому місці, де вони бачилися востаннє?

— Здрастуй, Софіє, — як і тоді, сказав Лесь.

— Здрастуй, Олесю, — Софія, сама того не очікуючи, зупинилася. — Як живеш?