— То давай, може, його першого й опитаємо? Треба з чогось починати.
— Думаю, ні він, ні лікарі нам не допоможуть, — упевнено відповів Симко.
— Зачекай, не гарячкуй. Ти вже знаєш, хто викликав «швидку»? Може, вже встановлено, що говорив той, хто її викликав? Чи вже відомо, скільки часу автомобіль їхав, звідки добирався?
— У тобі вмер міліцейський оперативник — стільки ти задаєш дрібних запитань.
Петро Симко ніколи не втрачав нагоди нагадати Зорію, що вони могли б бути зовсім не тими, ким є зараз. Колись, ще студентами цивільного інституту, вони разом мріяли працювати в міліції, разом подавали документи, проходили медкомісію, співбесіди. Але зарахували в органи внутрішніх справ Петра Симка, а Зорія не взяли. Потім упродовж своєї міліцейської кар’єри Петро заздрив Богданові, бо насправді мріяв працювати в органах безпеки, куди Зорія запросили за кілька років по закінченні вузу.
Симко навіть писав рапорти щодо переведення з МВС у КДБ. Але в Союзі був неписаний закон — міліціонерів і євреїв у «контору» не брати. Це вже після того, як Україна здобула незалежність, після краху не лише радянської держбезпеки, а й усієї правоохоронної та судової системи до національної спецслужби неконтрольованим потоком потекли ріки недостатньо перевірених, непрофесійних кадрів із міліції, прокуратури, Адміністрації Президента або й просто з політичних партій і рухів різного ґатунку та спрямування.
— Петре, скажи-но, чи вдалося встановити, хто телефонував до міліції та повідомив про побиття Миколи Назарова в Голосіївському парку?
— Ні, — знервовано відповів Симко, бо вже починав розуміти, куди хилить приятель. — Ти хочеш сказати…
— Так, гайда до водія і лікарів «швидкої».
Вони зайшли на територію медкомплексу. Довго шукати автомобіль не довелося. Він саме під’їхав до прохідної. Ще
хвилина, і Зорій та Симко шукали б і водія, і лікарів деінде. Петро, одягнений у міліцейську форму, став посеред дороги й підняв руку. Автомобіль загальмував. Водій «швидкої», не чекаючи, доки підполковник підійде, виплигнув із машини.
— Шеф, я так зрозумів, є якісь питання? — спокійний голос водія свідчив про його неабияку врівноваженість і впевненість. — Сам дивуюся: простояли ми тут уже з півгодини, а нас до постраждалого не пускають, ніхто нічого не запитує. Виявляється, хтось додумався, що і в нас можна щось спитати.
— Треба буде, запитаємо у всіх і все, що нам потрібно, — не дуже дружелюбно буркнув Симко. — Підполковник Петро Симко, карний розшук, — Петро Миколайович приклав руку до козирка. — Для початку скажіть, о котрій годині і хто прийняв виклик?
— Значить, тезко. Мене теж звати Петром, — знов-таки спокійно відповів водій. — Хтось мені колись казав, що в Україні мало не кожний десятий — як не Петро, то Петрович. Узагалі в команді за диспетчера я: перший виклик із центру приймаю, а потім, якщо треба уточнити діагноз або ще щось, даю трубку черговому лікарю. Але це буває рідко, бо я сам за освітою медик і ще не все забув.
— Це добре, — пом’якшав Симко, зрозумівши, що водій не такий уже й простак. — Далі?
— О двадцятій десять зателефонував диспетчер і сказав, що є виклик: якийсь мужик повідомив про пораненого в котеджному містечку Святогори під Києвом. Там біля будинку № 2 на третій лінії лежить чоловік, йому потрібна медична допомога. Лікар із сестричкою тільки-но вийшли від хворого на вулиці Кіквідзе — ми зразу зафіксували виклик, і вперед. Я добре знаю те містечко, не раз бував, отож добралися швидко. Тисняви на дорогах не було. Щойно доїхали, лікар не встиг вийти з автомобіля, а тут з подвір’я одна за одною вилітають іномарки — і на Київ. Якийсь амбал вискочив за ними і кричить мені — «його повезли». Я і рвонув услід. Досвід участі в автогонках згодився й тут: приїхали майже одночасно. Чого приїхали, що далі робити — ніхто нам не повідомив. Постояли, як дурні, півгодини, а потім зв’язалися з диспетчерським центром — і на новий виклик. А тут і ви, шеф, кинулися під колеса.
— Що можуть додати лікарі?
— Думаю, нічого. Вони досі розминають пальці, бо затекли від тримання за поручні, коли гналися за «Мерсами».
— Колю, — Симко звернувся до старшого лейтенанта міліції, який підійшов до Симка. — Запротоколюй дані, повідомлені Петром…
— Заплюйсвічка моє прізвище, — спокійно сказав водій.
ebooksa