Соло бунтівного полковника. Вершина

— Як усі чесні люди — тяжко. Тяжко не від роботи чи нестатків. Тяжко жити, коли мучить кляте питання,

на яке не можеш знайти відповіді. І хоч би скільки її шукав, хоч би скільки мучився — все одно не знайдеш. Бо не від тебе те залежить.

— Ти мене ненавидиш? — Софія подивилася в очі Олесеві.

— Як ти можеш таке говорити! Я тебе, Софійко, як і раніше, люблю. Люблю понад усе на світі, люблю більше, ніж життя.

— Я тебе теж люблю. І люблю, і любила, і любитиму завжди. Тільки так сталося, що це вже не важливо. Що зроблено, того змінити не можна. Я сама і досі не знаю, шкодувати, каятися чи смиренно терпіти те, що дано Богом і долею. Але зараз я не розумію, що коїться зі мною. Мені хочеться розповісти тобі те, що я нікому в житті не розповідала. Розказати, що ж трапилося того літнього дня, після якого все моє життя полетіло шкереберть.

— Я догадувався, що ти не так просто вийшла заміж за Тараса. Але й не знаю, хочу я, щоб ти мені про це розповіла, чи ні. Раз ти стільки років носила все в собі — на те є якісь причини. Єдине, чого я зараз хочу, це дізнатися, чи не потрібна тобі допомога? Будь певна, я все для тебе зроблю, все, що ти попросиш.

— Ні, Олесю, мені нічого від тебе не треба. Але й страждати далі я теж не можу. Я розповім тобі, що трапилося зі мною. Одне прошу, обіцяй, що ти нічого не зробиш поганого батькові мого сина. Бо саме він винен у тому, що доля розвернула наші з тобою життя на різні шляхи.

— Я ніколи не клявся в тому, чого я не розумів або чого виконати не міг. Але тобі обіцяю, що не чіпатиму й пальцем Тараса. Якщо ти цього бажаєш.

Лесь вислухав розповідь Софії, не зронивши й слова. Він лише подумав, що даремно зрадив свій принцип і дав обіцянку, яку буде дуже важко виконати. Софія, наче підслухавши думки Леся, тільки й сказала:

— Олесю, рідний мій, ти обіцяв…»

12

Не дочекавшись дзвінка ні за півгодини, ні за годину, Богдан Данилович повернувся до кімнати, в якій залишив Ромниченко читати меморандум.

Валентина Дмитрівна стояла біля вікна й дивилася на Володимирську, на шалений потік машин. Люди, кутаючись від холоду й вітру, кудись поспішали. Йдучи повз будинок, на якому висить меморіальна дошка про перебування тут Михайла Грушевського, дехто, ковзнувши поглядом по вивісці «Бюро перепусток СБУ», проходив собі далі. Нікому немає діла до жінки, яка дивиться на міську метушню з вікна історичної будівлі.

— Валентино Дмитрівно, ви не зателефонували, тому я вирішив вас потурбувати. Думаю, ви вже ознайомилися з меморандумом.

Ромниченко не поворухнулася.

— Давайте поговоримо, — Богдан Данилович підійшов до столу. — Пані Ромниченко, ви мене чуєте? — майже крикнув Зорій.

— Чую, Богдане Даниловичу, чую, — жінка повільно повернула голову. — Я, кажу вам, очікувала чогось подібного. Обдарована людина, вчений, котрий робить свою улюблену справу, не цікавлячись ні політикою, ні громадськими справами, просто живе своїм життям. І ось якійсь падлюці це не сподобалося. Бачте, не прагне професор вступити до комуністичної партії. У його побутовій мові нема таких слів, як соціалізм, комунізм, Ленін, Сталін, загниваючий капіталізм. Чому б це, га? А чи не готує він терористичний акт проти товариша Сталіна? Адже саме в тихому болоті чорти водяться. І людину заарештовують за чиїмось підлим доносом, — Ромниченко підійшла до стільця, сіла. — Богдане Даниловичу, це, що я зараз скажу, вас особисто не стосується. Але ж як треба було ненавидіти своїх людей, свій народ, щоб отак ні з того ні з сього знищити мільйони людей! Не десяток, не тисячу — мільйони! Хто, як не Сатана, видумав цю систему знищення? Як після того, коли ми дізналися правду про ті часи, не всохнуть руки в тих, хто ще піднімає над своїми головами портрети із зображенням цієї чуми XX століття — Сталіна? Що ж це за люди, яких не шокує океан крові, пролитої цим нелюдом, цим комуністичним Люцифером?

Богдан мовчав. Він розумів, що треба дати жінці виговоритися. І це добре, що вона говорить. Хай говорить, він слухатиме стільки, скільки треба буде. Але Зорій знав, відчував, що буде, коли у Ромниченко спаде вал емоцій і обурення. Він чекав головного. Він чекав єдиного слова. І воно прозвучало.

— Хто?

Богдан Данилович почав було говорити, що, мовляв, усе, що можна було, він виклав у меморандумі, як Ромниченко, не звертаючи уваги на його бурмотіння, твердо повторила: