Соло бунтівного полковника. Вершина

— Їдьмо.

— Ну, то це інша річ. А то «іди к бісу, іди к бісу!».

— Я так говорив? — Володька захвилювався.

— Та не сци, я пожартував. Просто у тебе був такий вигляд, наче ти хотів заїхати мені в морду.

Глава друга

Замах на олігарха

1

До чого тут дощ? До чого тут вітер і майже мінусова температура за вікном? Чи й справді — мінусова? Цього не може бути: ще тільки початок осені, й прохолодні дні змінюються аж надто спекотними, як улітку. Коли тебе будять у таку погоду опівночі, ти, без варіантів, уже злий і небезпечний. Навіть якщо це зробив близький приятель і майже колега Петро Симко. Він хоч і мент, але нормальний хлопець. Таких би побільше емвеесникам, та й іншим силовикам не завадило б. Двадцять років у карному розшуку — не жарт. Побитий, порізаний, стріляний-перестріляний, а тримається козаком. Ні залякування, ні підкупи на Петра не діють. Хер вам усім, каже Петро — і додає руками красномовний жест.

Якби голос Петра прозвучав не в телефонній слухавці, а біля ліжка Богдана, цей міліціянт отримав би у вухо. Сто процентів. Однак тривожний голос підполковника не налаштовував на лайку.

— Спиш, Богдане, а тут таке робиться! Я не встиг роздягтися вдома, лише боти в коридорі скинув — черговий управління на дроті: зателефонував незнайомець і повідомив, що в парку Рильського біля кафе «Голосіївська казка» лежить якийсь мужик, можливо, мертвий.

— Він що, не міг визначити, живий той мужик чи мертвий? Йолоп, — пробурчав Богдан.

— Як я зрозумів зі слів чергового, той, хто телефонував, зразу повісив трубу. Здається, не дуже хотів спілкуватися. Ну, після маленької серії моїх непарламентських висловів і кількох лагідних фраз на кшталт «наволоч ти така!» з уст моєї коханої Віруні я помчав до Рильського. Хоч і пізній час, там уже були наші слідаки та кілька солопіїв.

— І тут тобі стало зрозуміло, що серед них немає твого давнього кореша, ти заскучав і вирішив мене туди запросити. Для компанії. Спасиба, дарагой! — Богдан промовив останні слова з кавказьким акцентом. — Ти мені рідніший, ніж двоюрідна сестра.

— Не блазнюй — не до жартів. Тип лежав майже на видноті, дивно, що його ніхто не помічав раніше, аж поки той мужик, що телефонував, його не побачив. Можливо, тому, що падав дощ, і відвідувачі кафе не виходили на вулицю. Та й людей у парку в такий час немає. За попередніми даними експертів, пролежав він там не менш як годину.

— І з’ясувалося, що той нещасний перепив і захлинувся власного блювотиною? Чи чому він віддав Богу душу?

— У тому-то й річ, що не віддав.

— Не зрозумів?

— Він був живий. І, мабуть, живий досі. Але, здається, краще б він помер.

— Що ти верзеш?