Жінка ніяк не зреагувала й далі дивилася в одну точку, наче все, що діється навколо, її не обходить.
— Як ви думаєте, хто міг це зробити? Чи були у вашого чоловіка вороги? — Симко намагався говорити якомога коректніше і ввічливіше.
— Я не знаю, — ледве ворушила губами жінка.
— Може, хтось останнім часом погрожував йому, можливо, були якісь загадкові чи незвичні дзвінки? — спокійно запитував Симко.
— Я нічого не знаю. Коля мені нічого такого не казав. А щодо ворогів… — Віолетта Альбертівна звела очі на підполковника, — то в кого їх зараз немає. Усі навколо — вороги.
— Але ж Микола Якович — відома особа, його люди обрали депутатом, тож він мав, вибачте — має авторитет. Відомо також, що він бізнесмен. Можливо, комусь перейшов дорогу, хтось із партнерів висловлював якесь невдоволення?
— Мені про це нічого не відомо. Усе було, як завжди…
— Гаразд, вибачте, що потурбували вас. Але, можливо, нам доведеться ще зустрітися й поговорити. А зараз я бажаю вам мужності і… щоб Микола Якович швидше одужав.
Жінка подивилася на нього байдужими очима, наче хотіла сказати — не вірить у те, що її чоловік може одужати після тих поранень. Але змовчала.
За весь час короткої розмови син Назарова, а це, певне, був він, не зронив жодного слова й навіть не глянув у бік правоохоронців. У нього були свої думки про те, що трапилося, яких він, безумовно, в цій компанії висловлювати не буде…
Богдан Данилович і Симко разом з лікарем вийшли з палати.
— Нам треба дещо уточнити, — звернувся міліціонер до лікаря. — Скажіть, будь ласка, який реально стан потерпілого й чого можна чекати найближчим часом у плані перспективи його здоров’я?
— У плані перспективи, як ви зволили висловитися, дев’яносто процентів того, що він не протримається й доби. Але все може бути. Мене дещо насторожують деякі деталі. Під час огляду тіла я звернув увагу, що… хоч би як жорстоко його понівечили, жодна з ран чи травм, окремо взята, не стала б смертельною, — лікар задумався. — Складається враження, наче Назарова навмисне мордували, але не хотіли вбивати. Якщо в нього міцне серце і взагалі сильний організм, то, може, ще й викараскається. І ще одне: з усього видно, били його лише руками. Майже немає рваних ран чи інших характерних ушкоджень. Гарантую — його не били важкими предметами, не різали ножем чи ще чимось.
Лікар замовк, але, здавалося, він ще чогось недоказав. Після невеличкої паузи все ж додав:
— А ще я звернув увагу, що його побито більше з правого боку.
— Тобто ви натякаєте, що той, хто бив, лівша? — втрутився в розмову Богдан Данилович.
— Можна припустити й таке, — сказав лікар. — Але ж так бити — треба мати пудові кулачища.
«Або бути професіональним бійцем», — подумки мовив полковник Зорій, і, звертаючись уже до лікаря, сказав:
— Ми будемо вдячні, якщо ви нам повідомите, коли у вас виникнуть ще якісь думки з приводу цього незвичного побиття. Петре, дай номер свого службового телефону.
На світанку Зорій і Симко вийшли з території лікарні.
ebooksa