Насправді ж на керівні посади в МВС, СБУ, Генпрокуратуру, податкові органи, митницю поставлено лояльних до влади (а як інакше!) людей, що своєю бездіяльністю і потуранням злочинному грабунку національних багатств України сприяли ослабленню держави й зубожінню більшості її громадян. Така ситуація в країні, яка ще недавно вважалася однією з найбагатших у Європі, не могла довго приховуватися владною верхівкою від своїх громадян, і цілком природно, що в надрах простолюддя зріло невдоволення. Серед людей, яких у цивілізованому світі прийнято називати розумом нації (технічної і творчої інтелігенції), а також з-поміж бізнесменів середньої руки, що тяжко працювали й ледве зводили кінці з кінцями, з’являлося дедалі більше тих, хто розумів, що так далі жити не можна, й готовий був до радикальних дій.
Полковник Служби безпеки України Богдан Зорій усе це знає і розуміє як ніхто інший, бо його робота пов’язана саме з тими процесами, що нині відбуваються в державі. У його рідній країні, яку він любить до нестями, до щему в серці. Любить і готовий за неї будь-кому перегризти горло. І не лише в переносному значенні, а «в натурі».
Петро Симко чекав Богдана Даниловича біля в’їзду на територію Жовтневої лікарні, що серед киян мала славу закладу, де не лише деруть гроші за помазаний зеленкою прищ, а й непогано лікують. Потрапити ж туди могли аж ніяк не всі, а лише ті, хто мав блат. Це поняття, тобто блат, збереглося в Україні ще з часів брежнєвського застою, коли в магазинах за розвиненого соціалізму можна було вільно купити хіба що консервовану морську капусту. І то тільки тому, що українці ще тоді не знали про її цілющі корисні властивості. Решту ж продуктів — вершкове масло, варену ковбасу, розчинну каву, цукерки, гречку і все-все інше, крім морської капусти, можна було купити лише з-під прилавка.
— Микола Якович не опритомнів, — привітавшись за руку, одразу почав Симко. — Я домовився з лікарями — нас до нього пустять. Але ми зможемо лише подивитися. Щоправда, біля нього вже дружина й син, але навряд чи від них можна чогось путнього очікувати. Здається, у них шок.
— Петре, мені б не хотілося щось починати робити офіційно як представникові СБУ. Ще до пуття ніхто нічого не знає, моє начальство теж. Тут може бути стільки різних нюансів, підводних рифів! Давай я поки що попрацюю інкогніто. Гаразд?
— Та гаразд. Можна подумати, я чекав чогось іншого. Ви, як завжди, білі й пухнасті, коли що — ні при чім. Давай, менти, рийся в гівні, а в нас ручки чистенькі, — без злості кинув на ходу Симко.
Щодо взаємин міліції та спецслужби у приятелів виникали суперечки частенько, але це жодним чином не впливало на їхні особисті стосунки. Богдан Данилович упевнений, що хлопці з міліції, особливо ті, які працюють у карному розшуку, заслуговують на повагу. Саме на їхню долю припадало розкриття найжахливіших і найкривавіших злочинів, саме вони протягом багатьох діб могли не спати, не їсти, ганяючись за якимись покидьками, в той час коли біла кістка — чекісти — ліпили в своїх кабінетах якісь заморочки, проникаючи в уявні антиукраїнські організації, шпигунські мережі тощо.
— Не бурчи. Ти ж мене знаєш: я ніколи не ховався за чужі плечі, навіть коли вони такі широкі, як у тебе.
Петро Олександрович Симко був справді високим чоловіком атлетичної статури. Густе, коротко підстрижене чорне волосся теж зовні надавало йому серйозності, ба й суворості. Він не раз дивився смерті в очі. Авторитетів серед злодюг чи блатних для нього не існувало. Та й перед начальством він не гнувся й не шапкував. Попри, здавалося б, не надто помітні фізичні достоїнства, відсутність великих м’язів і накачаної шиї, підполковник Симко міг у бійці легко впоратися з кількома особами — робив це завиграшки, із задоволенням. Богдан Данилович не раз спостерігав, як Петро веде допити крадіїв, кишенькових злодіїв, хуліганів, від швидкості зізнання яких залежало подальше розслідування справи. Не даючи їм отямитися, кричав на затриманих, бризкаючи слиною просто в обличчя, хапав за барки, лискав по щоках, розмахував перед носом руками, від чого навіть бувалі в бувальцях «пливли» й починали говорити по суті. А коли ця метода не спрацьовувала, Петро просив Богдана вийти «на хвилинку» з кабінету, після чого, мабуть, клієнти ставали більш зговірливими.
Для співробітника спецслужби Богдана Зорія ці методи були неприйнятними, але, спостерігаючи за нахабною поведінкою «контингенту» під час затримання й допитів, Богдан не раз ловив себе на тому, що він теж навряд чи втримався б, щоб не зацідити в пики тій сволоті.
Черговий лікар провів оперативників до палати, біля входу в яку стояли озброєний міліціонер і якийсь здоровань у цивільному. «Мабуть, особиста охорона», — подумав Богдан Данилович про здорованя.
Микола Якович лежав на спеціальному ліжку, обмотаний якимись дротами, трубочками, датчиками. Ті частини тіла, які виглядали з-під сірого простирадла, забинтовані, де-не-де на них кров. Обличчя теж замотане, лише розквашений ніс стирчав фіолетовим острівцем на фоні біло-сірих медичних лаштунків.
Біля ліжка сиділа пухкенька жінка років п’ятдесяти п’яти. За спиною — симпатичний стрункий молодик. Вони відчужено дивилися в бік хворого, не звернувши, здавалося, уваги на тих, які щойно зайшли.
— Це — співробітники міліції, — сказав лікар. — Вони хочуть у вас дещо запитати.
Богдан Данилович відступив убік, даючи тим самим зрозуміти присутнім, що він у цій ситуації не головний. Симко підійшов ближче до жінки.
— Ви дружина Миколи Яковича? — підполковник намагався говорити м’яко і співчутливо. — Вибачте, як вас звати?
— Віолетта Альбертівна, — не повернувши голови в його бік, мовила жінка.
— Підполковник міліції Петро Олександрович Симко, карний розшук, — офіційно відрекомендувався міліціонер. — Я мушу поставити вам кілька запитань. Вони можуть допомогти нам знайти злочинців, які побили вашого чоловіка.
ebooksa