— То я, виходить, «довговухий»?
Рапануєць кивнув.
— Безперечно. Жоден інший білий не просив мене витатуювати йому
Я стояв, мовчки роздивляючись дуже серйозне обличчя Мокомае. А він, виявляється, зовсім не простий, той рапануєць… Ян схвильовано сопів за моєю спиною.
— Ти знайшов відповідь на своє запитання? — ніби ненароком поцікавився він. Втім, його агатово-чорні, всепоглинаючі очі промовисто свідчили про те, що він знає, про що говорить.
Я спершу трохи повагався і невиразно промурмотав:
— Так… — а потім уже значно впевненіше повторив: — Так. Але завтра я відлітаю додому.
— В Україну?
— Ага. У далекий світ, якому, знаєш, наплювати на цю відповідь. У того світу свої правила і, певно, свої плани на мене.
Мокомае захитав головою з боку в бік і розтягнув губи у ледь помітній посмішці, неначе вчитель перед учнем, який ще не засвоїв урок, але який обов’язково його подужає. Раніше чи пізніше. Заглядаючи точно мені у вічі, він чітко проказав:
— Значить, ти ще сюди повернешся…
Урок острова Пасхи
8 серпня 2009-го, 10:55 ранку. Cabañas Hinariru.
Прокинулися пізно (на Рапа Нуї це дуже швидко ввійшло у звичку), вилізли з ліжок ще пізніше. За вікном на повну потужність світило сонце, одначе настрій коливався десь поміж «мінливою хмарністю» та «похмуро», адже казка добігала кінця: до відльоту з острова Пасхи лишалося ледь менше двох годин (літак відправлявся о 12:50).
Отож, часу нам із Яном лишилося лиш на те, щоб спакувати ранці, чемненько розпрощатися з Ванею та Аною Марією і спокійнісінько дочалапати в аеропорт на реєстрацію. Втім, я просто не міг допустити, щоб ми отак тихо й мирно залишили Рапа Нуї. Несподівано я пригадав, що в Ханга Роа нас чекає одна незавершена справа.
— Ми забули про штемпелі в паспорті, — покинувши пакувати наплічник, приглушеним голосом сказав до напарника.
— От дідько! — ляснув себе по лобі Ян. — Справді забули, — а потім подивився на годинник. — Що будемо робити? Вже надто пізно.
— Краще пізно, ніж ніколи, — спокійно процідив я крізь зуби, а потім підвівся, рішуче прямуючи до дверей.
— Чувак, ми можемо не встигнути на літак, — залопотів мій товариш, втямивши, що я збираюсь робити. — Ти хоч уявляєш, що тоді нам доведеться… А-а-а, щоб тобі! Ненормальний! Почекай, я хоч шорти вдягну!
За мить, висолопивши язики немов два бігуни на довгій дистанції, ми вже мчали пліч-о-пліч у напрямку Ханга Роа. Годинник показував 11:05, лишалася година з хвостиком до завершення реєстрації на наш рейс…