Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Пригадую, як через кілька тижнів після повернення з острова Пасхи мене запросили на прямий ефір Національного радіо — розказати трохи про подорож та про острів Пасхи. Я говорив про все: сучасне рапануйське життя, моє враження від острова, про таємничі моаі і, звісно, про ронго-ронго. Наприкінці передачі ведуча відвела трохи часу на дзвінки слухачів. Так ось, одна зі слухачок подзвонила і обурливо сварилася, звинувачуючи мене у невігластві і стверджуючи, що скрипт ронго-ронго вже давно розшифровано. Взагалі, після моєї заяви на радіо про неможливість розшифрування рапануйського письма, мене буквально завалили посиланнями на статті старанних лінгвістів, котрі в один голос твердили, що саме вони відшукали ключ до розгадки ронго-ронго. Всі публікації виявилися поганенькими й крикливими статейками, написаними свавільно й недбало, без конкретних фактів, без зазначення та пояснення методології, з одними лиш висновками і прикладами перекладених кохау. Вони не дотягували до рівня наукових статей. Крім того, сидячи у Швеції, я мав необмежений доступ до будь-яких чисел найавторитетніших наукових журналів, в тому числі «Nature» та «Science», одначе не пригадую, щоб натрапляв колись на статтю, де б ішлося про успішне дешифрування писемності з острова Пасхи. Якби факт справжнього дешифрування справді існував, про це миттю розтрубили б на увесь світ.

Причина такої кількості зухвалих тверджень про розгадку древніх символів ронго-ронго криється у згаданих особливостях рапануйського письма. Ідеографічна писемність не залишає шансів для розгадки значення всіх символів, оскільки в такому письмі просто не існує «ключа», яким є алфавіт в письмі фонетичному, а недосяжність і неприступність розгадки не дає можливості аргументовано довести хибність «фальшивих» теорій, позаяк під кілька сотень різноманітних символів, зібраних на двадцяти вцілілих табличках кохау, можна підігнати будь-який текст, від церковних хоралів до лірики Мерліна Менсона.

Не маю жодного сумніву стосовно того, що запеклі мовознавці, які стверджуватимуть, що саме їм належить слава головного і найпершого дешифрувальника кохау ронго-ронго, й надалі з’являтимуться в мас-медіа, навіюючи довірливим читачам ілюзію розкриття однієї з трьох таємниць острова Пасхи. Однак я певен, вони так само швидко зникатимуть, можливо, так і не усвідомивши головного: у 1867-му, коли серед п’ятнадцяти остров’ян, що повернулися з перуанського рабства, не виявилося жодного, хто міг читати древні символи, ронго-ронго було навіки втрачено для людства…

* * *

7 серпня 2009-го, 19:30, селище Ханга Роа. Останній вечір на острові Пасхи.

Мокомае під’їхав до будиночка на своєму куцому «дирчику».

— О, мен, ти все ще мене чекаєш! — загукав він, побачивши мене у півтемряві. — Чудово! Просто чудово!

Я повільно підвівся, зробив кілька непевних кроків уперед. Ноги не слухались мене. Я й далі не був упевнений, чи справді хочу зробити те, що збираюсь зробити. Ян стояв трохи поодаль і єхидно посміхався, готовий побитися об заклад, що я не наважусь вчинити задумане.

Остров’янин неспішно підкотив мопед до рогу своєї студії, і так і покинув його, недбало сперши свій транспортний засіб об дерев’яну стіну й залишивши ключ у запаленні. Затим він відчинив вкриті чудернацьким різьбленням дерев’яні двері і впустив мене всередину. Я обережно ступив у залу, намагаючись хоч щось роздивитись у темряві. Вікно затуляло цупке покривало, тому, як я не напружувався, не міг нічого розгледіти. Втім, нестача зорових образів з лишком компенсувалася запахами, котрі м’якими хвилями накочувались на мене з усіх сторін. Пахло сухою смолянистою деревиною, густим чорнилом для кулькових ручок, медичним спиртом, зітлілими ароматичними китайськими паличками і ще чимось зовсім мені незнайомим, хоча дуже приємним.

— Зараз я ввімкну світло, — мовив Мокомае, ввійшовши до салону слідом за мною. За ним протиснувся Ян, який весь цей час роздивлявся різьблення на дверях салону.

— Де ти був? — спитав я, щоб якось підтримати розмову. — Ти танцював?

Над головою спалахнула товста лампочка, заллявши веселим жовтим світлом салон татуажу.

— Так. У нас сьогодні була репетиція, — рапануєць широко всміхнувся. — Ти готовий?

— Завжди готовий, — машинально відповів я, по-піонерському задерши над головою зігнуту в лікті праву руку. Але зразу ж схаменувся, зрозумівши, що остров’янин навряд чи знає щось про Радянський Союз і не оцінить мого жарту.

Салон складався з двох кімнат. Перша була абсолютно порожньою, лиш біля однієї зі стін лежав невеликий килимок. На стінах з фанери висіли грубі океанійські списи, дерев’яні бойові палиці, ножі, поміж якими проступали фотографії чарівливих жінок з татуюваннями на різних частинах тіла. Обернувшись, я побачив, що передню стіну вкривають зображення якихось демонів з хитромудрими татуюваннями на обличчях.

— Я зараз готую книгу про жіночі тату, — сказав Мокомае, помітивши, що я роздивляюся його фотографії з жінками.

Друга кімната була майже втричі меншою. Напроти входу висіло велетенське дзеркало, яке займало майже всю стіну, під ним стояв неширокий столик, заставлений різноманітними баночками, склянками, пластиковими боксами з інструментами та фарбами, а коло столу здіймалося велетенське шкіряне крісло, чимось схоже на сидіння в салонах бізнес-класу. Кімната нагадувала стоматологічний кабінет чи невелику перукарню.

— Ну, вибирай! — промовив колоритний рапануєць, підсунувши мені кілька пухких журналів з фотографіями різноманітних чоловічих тату на всіх можливих частинах тіла. Він робив усе якось невимушено й зграбно, із незгасною посмішкою на тонких губах. Можливо, це через заняття танцями, подумав я, а можливо, через вроджену харизму.

Я ліниво гортав журнали, майже не вдивляючись у фотографії. Одна за одною переді мною мигтіли витіюваті татуювання на литках, плечах, передпліччях, спині та шиї. Часом гарні, часом не дуже. Словом, звичайні тату.

— Це все — не вартий уваги дріб’язок, — зненацька випалив я і різко, певно, аж надто різко, відсунув журнали від себе.

— Тобто? — Мокомае здивовано вигнув угору праву брову.