Менш ніж за п’ять хвилин малюнок було завершено. Вирячивши очі, я витріщався на правицю, розуміючи, що варто мені лиш кивнути головою, і за кільканадцять хвилин намальовані фломастером карлючки залишаться навіки на моїй руці.
— Вирішуй, — весело промовив чорноокий абориген, лукаво підморгнувши. — Now or never![54] Але будь обережний, друже: перше татуювання — це немов перший сексуальний досвід. Якщо тобі сподобається, то відразу захочеться ще, ще і ще.
Я вагався. Чомусь пригадав, як усе починалося. Я був чемним хлопчиком, ніколи не бився у дитсадку, слухав виховательок, читав багато книжок, вчився на відмінно в школі, закінчив університет з червоним дипломом, якийсь час навіть ходив на роботу, ретельно виконував усі завдання, затим поїхав на навчання в Європу. Робота набридла мені дуже швидко, аспірантура приїлася на рік пізніше, і одної миті я раптом зрозумів, що паровозик мого життя з брязкотнею і скреготом злетів з наїжджених колій і нісся тепер… Та хтозна, куди він нісся. Життя почало нагадувати калейдоскоп, в якому веселкові картинки змінюють одна одну з такою швидкістю, що навіть не залишають часу, щоб над ними задумуватись. Але понад усе мене дивувало те, що мені це все страшенно подобалося.
— О’кей, — прошепотів я, глипаючи точно в очі рапануйцю. — Do it[55]…
— О’кей, чувак, — засміявся Мокомае. — Буде трохи боляче.
Затим він взяв до рук якийсь апарат, дуже схожий на бормашину, заправив його чорнилом і… взявся спритно обводити вималювані символи на руці. Машинка гула в його руках; я мружився, відчуваючи, як голка врізається в шкіру. Чорнило миттю потрапляло в кров, через що мене трохи нудило.
За двадцять хвилин процедура завершилась. Мокомае стер ватяним тампоном залишки крові з передпліччя.
— От і все, — прошепотів він.
Рука пекла. Останні кілька хвилин я майже не позирав на передпліччя, побоюючись, що тату може мені не сподобатися. Що тоді робити? Адже це на все життя. Після того як Мокомае закінчив роботу, я кинув перший несміливий погляд на правицю.
— Уф-ф! — видихнув я. — I like it… Damned, I like it, man![56]
Обличчя Мокомае засяяло і він проговорив, поплескавши мене по плечі:
— Welcome to the club, man![57]
Наостанок остров’янин продезінфікував руку, намазав місце татуювання кремом і замотав його шматком тонкого целофану, сказавши, що я зможу зняти його через годину. Я дурнувато посміхався, глипаючи то на Яна, то на Мокомае. «От дідько! — безперестану повторював я про себе. — Я зробив собі тату! Я просто не можу в це повірити!»
— Ти схожий на «довговухого», — зненацька звернувся до мене рапануєць.
— Що?! — вирячився я.
— Довговухі були такі ж як і ти, з твоїм волоссям, твоїми очима, — спокійно проказав остров’янин. — Я рапануєць, але в моїх жилах надто багато полінезійської крові.
І Мокомае замовк, залишивши мене роздумувати стосовно того, до чого він це проказав.
— Тур Хейєрдал теж був «довговухим», — через хвилину продовжив рапануєць. — Ваша кров чиста… чиста і дурна… Тому вас і тягне сюди, за тридев’ять земель, хоч ви й самі не тямите чому.
— Нас?… — перепитав я.
— Так, «довговухих».