— Хлопці, у вас усе гаразд?
— Все нормально, — відказав мій напарник. — Просто фара чомусь не працює, то ми й волочимося в темряві аж від Анакени.
— Зрозуміло. Я можу чимось допомогти?
— На жаль, ні. Дякуємо. Ви собі їдьте, ми вже якось дошкутильгаємо до Ханга Роа.
— О’кей, тоді бувайте!
Після того як ми проїхали центральну частину острова, машин, що їхали з нами в одному напрямку, побільшало — багато рапануйців поверталося зі своїх ферм додому.
Через п’ять хвилин поряд з нами загальмував ще один пікап. З кабіни висунулася допитлива рапануйська мордочка:
— Чуваки, у вас щось сталося? Допомога потрібна?
— Ні, дякуємо! — хором відповідали ми з Яном.
— А чого ви без світла їздите?
— Та оце, бачте, фара зламалася, доводиться їхати в темряві. Але ви не переживайте, ми самі впораємося.
Третій доброзичливець не забарився…
— Хлопці, привіт! Я ото їду, дивлюся, що то попереду за машинерія така в темряві ледве ворушиться. Ви чого це світло не вмикаєте, га?
— Та так, просто…
— Тю, не може бути! Якось це все дуже підозріло… У вас, мабуть, щось скоїлось. Давайте, я вам допоможу.
— Відчепіться!
— Що?
— Не треба нам допомагати! Дайте, блін, нормально доїхати до Ханга Роа!
Біля повороту на Маунґа Тангатоа нас настиг черговий «рятівник» — кучерява голова, меланезійський ніс-картоплина, засмаглі ручища. І те ж саме тупе запитання:
— А що це ви тут…