Вранці судно опинилося в розбурханому морі. Вітер послабшав, але великі хвилі весь час зростали, кидаючи бригантину, мов тріску. Хід судна став нерівний, паруси важко лопотіли, коли бригантина судорожно пірнала. Тріск і скрипіння посилились, здавалося, що дошки палуби вібрують j гнуться під ногами.
— Розвалиться наша посудина, слово честі!.. Он вода стала прибувати помітніше, — бурчав механік.
— Чого ви боїтесь, Матвію Миколайовичу? — невпевнено зауважив Метелицин. — Поки що прямо здорово…
— «Марсофлот» цей не до душі мені, не розуміюсь я на цьому ділі. А коли не розумієш, почуваєш себе не зовсім добре… як і ви, любий Вітю. — І механік поблажливо поплескав Метелицина по плечу.
Той спалахнув і відкрив рота, щоб заперечити, але в цю мить почувся різкий, сухий тріск і оглушливі удари — розірваний одразу в кількох місцях фок бив по щоглі і штангах. Величезні клапті парусини обкручувалися навколо снастей, лупцюючи моряків, які кинулися до паруса. Чегодаєва так вдарило по обличчю, що він упав на палубу.
— Ножем, ножем ріжте гордені! — закричав знизу старпом.
Порада була дуже вчасною. З-під рея шугонули вгору білі килими-самольоти, чіпляючись за штанги, наче не бажаючи розлучатися з судном, і полетіли, кружляючи і зникаючи за валами, що здіймалися перед парусником.
Нові парусні матроси на чолі з «боцманом» Метелициним збентежено стали перед старпомом.
— Ви тут ні при чому, — похмуро сказав він, — паруси, мабуть, дуже попріли.
За три години гарцювання по хвилях бригантина втратили ще три паруси — бізань-гаф-топсель, форстаксель і верхній марсель: то лопалися снасті, то рвалася перегнила парусина.
А хвилі все більшали, сунули на судно, гальмуючи й без того сповільнений хід.
— Коли б шторм не розгулявся! — кричав старпом своєму помічникові крізь скрип і тріск щогл та снастей. — Шкода, барометра в нас немає. Давайте задраїмо люки якнайщільніше, закладемо румпельталі!
— Аз парусами як? — тривожно запитав Метелицин.
— З парусами? — спроквола промовив старпом. — Зараз. Давайте поміркуємо… Більше як половини парусів уже немає, але треба, треба…
— Може, бізань згорнути, — обережно підказав помічник.
— Бізань само собою. Тоді в нас на бізань-щоглі залишиться тільки оцей скісний парус, який рухається по бізань-штангу, як його той парусний спец називав — апсель. Він сказав, що це спеціально штормовий. Клівери, звичайно, доведеться згорнути, але на фок-щоглі в нас залишиться єдиний парус і здоровенний — нижній марсель. Доведеться залишити, тільки глухі рифи взяти. Стривай, ще, здається, спускають на палубу верхні реї та гафель — оце треба зробити. Мабуть, і все. Починайте з парусів. Ви гадаєте, іще що-небудь? — запитав Ільїн, бачачи, що помічник наче зам’явся.
— Ні, що ви, Антоне Петровичу, але… Як цей марсель глухо зарифити і що означає — глухо?
Ільїн пояснив Метелицину, сам дивуючись, як могли так довго зберігатися в пам’яті всі ці деталі прямого парусного озброєння. А моряки вже поралися біля бортів, підтягували риф-талі і гордені, потім полізли на рей. Площина величезного паруса дуже зменшилася. Моряки тягли ще і, зменшивши її до краю, почали прив’язувати риф-сезні.
— Поплавати б отак місяців два — хвацькими парусниками були б! — сказав Ільїн Титаренкові, що знову став до стерна після короткого перепочинку.
Українець ствердно хитнув головою, стежачи за гігантським із сталевими відблисками валом, який грізно здіймався праворуч.