— Господи! — вигукнув я. — Чому ж ми живі досі?
— Тому що в останню мить, баасе, я засумнівався. Я поклав трохи цього цукру в молоко і дав його собаці, що вкусив мене за ногу. Це був дуже жадібний собака. Він одразу випив молоко. Потім він завив, закрутився з піною біля пащі і здох. Після цього я вирішив краще не класти в каву цього цукру. Потім Бена мені сказав, що це смертельна отрута. Тоді мені спало на думку примусити змію проковтнути цю отруту, тоді вона, напевно, здохне. Я вкрав ключі, як робив це часто, бо баас кидає їх де завгодно, і навмисно залишив відкритим ящик із віскі, щоб баас подумав, що я напився. Я взяв півфунта отруйного цукру, що вбив собаку, розчинив його у воді разом зі справжнім цукром і вилив суміш у пляшку. Ще півтора фунта я розклав у дванадцять маленьких паперових мішечків і заховав усе це в кишені. Потім я пішов на гору в те місце, де паслися кози. Їх ніхто не стеріг. Я пішов у крааль, вибрав молоде козеня, зв’язав йому ноги і облив його сумішшю з пляшки. Потім прив’язав у різних місцях на його тілі всі дванадцять мішечків з отруйним цукром. Після цього я розв’язав козеня і підвів його до входу в печеру. Я не знав, як примусити його ввійти до неї, а йти разом із ним мені не хотілося. Але він сам побіг у печеру, неначе його тягла туди якась сила. Перед тим, як увійти до неї, він обернувся і подивився на мене. При світлі зірок я бачив, що його очі були сповнені жаху.
Скоро я почув шипіння, неначе разом кипіло чотири великих казани; козеня замекало. Потім почулася метушня, тріск кісток і звуки всмоктування, як від насоса, що не може підняти воду. Після цього все затихло. Я відійшов від входу в печеру, сів осторонь і чекав, що буде далі. Приблизно за годину з печери почувся шум, неначе в її стіни били мішком із половою.
“Еге, — подумав я, — у того, хто зжер Бену, заболів живіт”. Отруйний цукор почав танути в шлунку змії, і вона так шуміла, наче в печері під звуки шиплячої музики ціла компанія дівчат танцювала танець війни. Раптом батько змій почав виповзати з печери.
Коли я побачив його при світлі зірок, у мене волосся дибки піднялося на голові. Мабуть, у всьому світі немає такої змії! Змії, які живуть у землях зулусів і їдять кіз, — маленькі діти порівняно з цією змією. Ярд за ярдом вона виповзала з печери, потім стала на хвіст, підняла голову на висоту дерева і, нарешті, швидше коня кинулася вниз із гори. Я благав Бога, щоб вона не помітила мене… За півгодини вона повернулася. Тепер вона вже не могла стрибати, а повзла. Ніколи в житті я не бачив такої великої змії. Вона вповзла в печеру і, шиплячи, там лягла. Потім шипіння ставало слабшим і слабшим і, нарешті, зовсім затихло. Я почекав ще півгодини і після цього зважився увійти до печери з палицею в одній руці і з засвіченим ліхтарем у другій. Не встиг я пройти десяти кроків, як побачив змію, що нерухомо лежала на спині. Вона була абсолютно мертва: я прикладав палаючі воскові сірники до її хвоста, але вона не ворушилася.
Тоді я повернувся додому, гордий, що перехитрив прадіда всіх змій, який убив мого друга Бена, і що очистив шлях через печеру. Ось і вся історія, баасе. Тепер я піду мити посуд, — закінчив Ханс і, не дочекавшись, що ми скажемо, подався геть, залишивши нас ураженими його винахідливістю і сміливістю.
— Що робитимемо далі? — запитав я.
— Почекаймо настання ночі, — відповів Регнолль, — тоді я піду подивлюся на змію, вбиту благородним Хансом, і дізнаюся, що ж там є за печерою. Ви пам’ятаєте запрошення Харута?
— Ви гадаєте, Харут дотримається свого слова?
— Мабуть, так. А якщо й порушить — мені однаково. Будь-який результат краще, ніж сидіти тут.
— Згоден. Здається, Харутові тепер не вигідно вбивати нас. Тому я і, без сумніву, Ханс підемо з вами. Нам не слід розділятися. Може, разом нам пощастить.
Розділ XVII
СВЯТИЛИЩЕ І КЛЯТВА
Увечері, незабаром після заходу сонця, ми всі троє сміливо вийшли з дому, вбравшись поверх свого плаття в одяг кенда, куплений Регноллем.
У нас не було нічого, крім палиць, невеликої кількості їжі і ліхтаря.
На околиці міста ми зустріли кількох кенда, одного з яких я знав, оскільки мені часто випадало їхати поряд із ним під час нашого переходу через пустелю.
— Чи є при вас зброя, Макумазане? — запитав він, із цікавістю розглядаючи нас і наше біле вбрання.
— Ні, — відповів я, — обшукай нас, якщо хочеш.
— Достатньо твого слова, — сказав він, — якщо при вас немає зброї, нам наказано не перешкоджати вам іти куди завгодно. Але, пане, — додав він, прошу тебе, не ходи в печеру, де живе хтось, чий поцілунок приносить смерть.
— Ми не розбудимо того, хто спить у печері, — загадково відповів я, і ми пішли далі, радіючи, що кенда ще не знають про смерть змії.
ebooksa