У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Ти стоятимеш переді мною, як чоловік із чоловіком, не бійся! — запевнив Умслопогас тим же зловісним голосом. — Ти станеш віч-на-віч із Умслопогасом, у якому тече царствена кров Чаки, з народу ама-зулусів, і зігнешся під ударами Інкозі-кааса. Смійся-смій-ся! Завтра вночі шакали сміятимуться і гризтимуть твої кістки!

Коли воїн пішов, хтось узяв кошика Флосі і відкрив його. Там лежала дивовижна квітка лілії Гойа, повністю розквітла й абсолютно свіжа. Там же лежала записочка Флосі, написана її дитячою рукою, олівцем, на клаптику вогкого паперу, в якому, мабуть, загортали провізію.

“Дорогі мої тату і мамо! — писала вона. — Мазаї схопили нас, коли ми поверталися додому. Я хотіла втекти, але не змогла. Вони вбили Тома, другий утік. Мене і няню вони не чіпають, але говорять, що зажадають в обмін за нас одну людину із загону містера Квотермейна. Я не хочу нічого подібного. Не дозволяйте нікому ризикувати своїм життям через мене. Спробуйте напасти на них уночі! Вони бенкетуватимуть і їстимуть трьох биків, яких украли й убили. У мене є револьвер, і якщо допомога не прийде, я застрелюся! Їм не вдасться вбити мене. Згадуйте про мене, якщо я помру, дорогі тато і мама! Я дуже перелякана, але сподіваюся на Бога. Не можу більше писати, вони починають помічати! Прощавайте! Флосі”.

На звороті було абияк нашкрябано:

“Привіт мій містерові Квотермейну! Вони обіцяли віддати вам кошика, і він одержить свою лілію!”

Я прочитав ці слова, написані маленькою сміливою дівчинкою в час важкої небезпеки, коли сильний чоловік міг втратити голову, тихо заплакав і ще раз у душі присягну вся, що вона не помре, якщо моє життя може врятувати її!

Довго і серйозно обговорювали ми наше становище. Я знову говорив, що піду до дикунів, знову місіонер не хотів цього, Куртіс і Гуд як справжні друзі присягнулися, що підуть тоді зі мною, щоб померти разом.

— Необхідно на чомусь зупинитися, — сказав я, — до настання ранку.

— Тоді нападімо на них тими силами, які у нас є і вирішиться — пан чи пропав! — сказав сер Генрі.

— Так, так, — забурчав Умслопогас своєю мовою, — ти говориш, як чоловік Інкубу. Чого боятися? П’ятдесяти мазаїв! А нас скільки?

Начальник (містер Мекензі) має двадцять чоловіків, у тебе, Маку-мазане, п’ятеро, ще п’ятеро білих людей, усього тридцять чоловік! Досить із нас, досить! Слухай, Макумазане, ти, хоробрий і старий воїн! Що говорить дівчинка? Мазаї їстимуть і нап’ються, хай це буде їхній похоронний бенкет! Що сказав мені собака, якого я вб’ю на світанку? Що він не боїться нападу, тому що нас мало. Знаєш ти цей старий крааль, де вони розташувалися? Я бачив його ранком. — Він накреслив овал на підлозі. — Тут — вхід, через терновий чагарник, він круто підіймається вгору. Інкубу, ти і я з сокирами перші встанемо і почнемо проти сотні чоловік! Слухай тепер! Це буде славний бій! Як тільки почне світати, не раніше, хай Бугван, твій друг, прослизне з 10 людьми на верхній кінець крааля, де є вузький вхід. Хай вони тихо вб’ють вартових, щоб не було ані звуку, і стоять напоготові. Тоді Інкубу і я, ми двоє, і один з аскарі, з широкими грудьми, — він смілива людина, — проповземо в отвір входу, через кущі, вб’ємо вартових і з сокирами в руках станемо обабіч дороги, неподалік від воріт. Потім візьмемо 16 чоловік, розділимо їх на два загони! З одним підеш ти, Макумазане, з іншим “молитовна людина” (Мекензі), і візьміть гвинтівки. Хай одні йдуть праворуч від крааля, інші ліворуч. Коли ти, Макумазане, заревеш, як бик, усі відкриють вогонь у сплячих людей, тільки обережно, щоб не зачепити дитину. Тоді Бугван і з ним десятеро людей подадуть войовничий клич, перестрибнуть через стіну і переб’ють мазаїв. Якщо все складеться так, то мазаї, ситі і сонні, як дикі звірі, побіжать до входу в чагарник, прямо на тих, хто стоятиме біля входу, а я, Інкубу й аскарі почекаємо і переб’ємо решту. Ось мій план, якщо у тебе є ліпший, скажи!

Я пояснив іншим усі подробиці плану, і вони приєдналися до мене, вкрай здивовані вправно й розумно складеному плану атаки. Старий зулус справді був найкращим командиром, якого я знав. Після певного обговорення ми вирішили прийняти цей план, який був єдиним можливим виходом із такого скрутного становища і давав якусь надію на успіх.

— Еге, старий леве! — сказав я Умслопогасу, — ти вмієш так само добре вичікувати здобич, як кусати її, вмієш вправно хапати її, де її дуже багато!

— Так, так, Макумазане! — відповів він. — Сорок років я воїн, і багато чого бачив. Хороший буде бій! Пахне кров’ю, я казав тобі, пахне кров’ю!

Розділ VI

НЕЗАБАРОМ СВІТАНОК

Зрозуміло, що при першій появі мазаїв усе населення місії висипало назовні, за кам’яну стіну. Чоловіки, жінки, діти зібралися групами, розмовляючи про дикунів, про їхні звичаї, про долю, яка чекає на них, якщо кровожерним воїнам удасться проникнути за стіну.

Ми негайно взялися втілювати план. Містер Мекензі наказав привести хлопчиків 12–15 років і розіслав їх у різні місця стежити за табором мазаїв із наказом доповідати час від часу, що там відбувається. Кількох хлопців і жінок поставили вздовж стіни, щоб попередити нас у разі несподіваного нападу. Потім двадцятеро чоловіків, які складали наші головні сили, зібралися в будинку, і наш господар звернувся до них і до наших аскарі з промовою.

Це була виняткова сцена, що глибоко вразила присутніх.

Біля величезного дерева стояла приземкувата постать місіонера. Він зняв капелюха, одна рука його, поки він говорив, була піднята догори, друга лежала на гігантському стовбурі дерева. На доброму обличчі його чітко відбивалася душевна скорбота. Поблизу нього сиділа на стільці Його бідолашна дружина, закривши обличчя руками. Збоку стояв Альфонс, який мав вельми сумний вигляд, а позад нього стояли ми троє. За нами — Умслопогас, похмуро схилившись, спирався, за звичкою, на свою сокиру. Попереду стояла група озброєних людей, одні з гвинтівками в руках, інші — зі списами і щитами і з серйозною увагою стежили за кожним словом місіонера.