Коли ми злізли, Умслопогас все ще гострив свою Інкозі-каас, хоча сокира була гостра, як бритва. Альфонс стояв перед ним і дивився на нього із страхом і захопленням. Справді, сидячи навпочіпки, за звичаєм зулусів, Умслопогас справляв страшне враження своїм диким, але осмисленим обличчям, невпинно гострячи свою вбивчу сокиру.
— О, чудовисько, жахлива людина! — вигукнув маленький француз, сплеснувши руками. Погляньте на його голову! Неначе у крихітного бебі! і хто тільки вигодував таке дитинча! — він вибухнув сміхом. Якусь мить Умслопогас дивився на нього, і злий вогник зажеврів у його очах.
— Що базікає ця “буйволиця”? — так називав Альфонса Умслопогас через його жіночні рухи і маленький зріст. — Хай він буде обережнішим, або я обламаю йому роги. Стережися ти, маленька мавпо, стережися!
На біду, Альфонс продовжував сміятися з “кумедного чорного пана”.
Тільки-но я хотів попередити його, як раптом зулус скочив із веранди, підбіг до нього з обличчям, спотвореним люттю, і почав крутити свою сокиру над головою француза.
— Припиніть! — закричав я французу. — Стійте спокійно, якщо вам дороге життя! Він уб’є вас!
Сумніваюся, щоб Альфонс, остаточно переляканий, чув мене. Потім відбулися дивні маніпуляції з сокирою. Спочатку сокира літала над головою нещасного, майже торкаючись її. Зненацька рух її змінився: вона почала літати буквально кругом усього тіла Альфонса, не ближче кількох дюймів, але не зачіпаючи його. Це було дивне видовище: маленька людина, яка скоцюрбилася, не сміючи рушити з місця, боячись неминучої смерті. Його чорний кат продовжував крутити біля нього сокирою, згори, праворуч, ліворуч, кругом усієї маленької людини. Понад хвилину тривало це, потім я побачив, як щось блискуче торкнулося обличчя Альфонса, і щось чорне впало на землю. Це був кінчик франтівських вусів маленького француза. Умслопогас зіперся ліктем на свою сокиру і голосно засміявся, а Альфонс, пригнічений страхом, упав на землю. Ми стояли і дивилися, вражені цим надприродним мистецтвом володіння зброєю.
— “Інкозі-каас” дуже гостра! — сказав зулус. — Удар, що відрубав ріг буйвола, міг би розрубати людину з голови до п’ят. Рідко хто вміє так ударити, як я. Дивися, маленька “буйволице”! Чи добра я людина, якщо сміюся тепер? Ти був на волосинці від смерті. Не смійся знову! Я все сказав!
— Навіщо ти викидаєш такі коники? — обурено запитав я дикуна. — Ти, мабуть, схиблений! Ти міг убити людину!
— Ні, Макумазане, я не вб’ю! Тричі, поки сокира літала, недобрий дух шепотів мені, щоб я покінчив з ним, але я не послухав його. Я пожартував, але “буйволиця” недобре робить, що насміхається з мене. Тепер я піду робити щит, я чую, що пахне кров’ю, Макумазане! Справді, пахне кров’ю! Хіба ти не помічав перед битвою, як з’являються на небі шуліки? Вони чують запах крові, Макумазане, а моє відчуття ще гостріше. Я йду робити щит!
— Цей ваш дикун досить неприємна особа! — сказав містер Мекензі, який був свідком всієї сцени. — Він налякав Альфонса, подивіться! — місіонер вказав на француза, який весь тремтів, зблід і прямував до будинку. — Я не думаю, що він ще сміятиметься над “чорним паном”.
— Так, — зазначив я, — у нього злі жарти! Коли він розсердиться, це біда, але в нього вельми добре серце! Я пам’ятаю, як кілька років тому він нянькував цілий тиждень хвору дитину. У нього дивний характер, але він правдивий і вірний товариш у небезпеці!
— Він запевняє, що пахне кров’ю, — заперечив містер Мекензі, — сподіваюся, що він помиляється. Я страшенно боюся за свою доню. Вона або пішла далеко, або зараз буде вдома. Вже за третю годину!
Я нагадав йому, що Флосі взяла з собою провізії і може повернутися не раніше ночі. У душі я дуже побоювався за неї.
Незабаром після цього люди, яких містер Мекензі послав на пошуки Флосі, повернулися і сказали, що знайшли сліди віслючка за дві милі від будинку і потім втратили їх на кам’янистому ґрунті. Вони обійшли околиці вздовж і поперек, але безуспішно. День минув дуже сумно. До вечора, коли Флосі досі ще не було, наші побоювання дійшли краю. Бідолашна мати зовсім розгубилася, але батько Флосі ще тримався. Усе можливе було зроблено. Людей розіслали в усіх напрямках, на великому дереві влаштували постійне спостереження. Усе марно. Стемніло. Мила Флосі зникла. О восьмій годині ми сіли вечеряти. Гнітюча це була вечеря. Місіс Мекензі не вийшла. Ми сиділи мовчки. Окрім зрозумілого страху за долю дитини, ми думали, що накликали стільки горя і тривоги на будинок гостинного господаря. Нарешті я вибачився і підвівся з-за столу. Мені хотілося піти і поміркувати про все. Я пішов на веранду і, закуривши люльку, сів за десять кроків від хати. Якраз напроти мене були вузькі двері в стіні, що обгороджує будинок і сад. Я сидів так хвилин шість або сім, аж раптом почув легкий рух дверей. Я глянув туди, прислухався і вирішив, що помилився. Ніч була дуже темна, і місяць ще не зійшов. За хвилину раптом щось кругле, м’яке впало на кам’яну підлогу веранди і прокотилося мимо. Я не підвівся, хоча дуже здивувався і подумав, що це була якась тварина. Потім інше спало мені на думку, я встав і доторкнувся рукою до круглого предмета. Він рухався. Очевидно, це не тварина. Щось м’яке, тепле, легке. Перелякавшись, я підняв його, щоб роздивитися при слабкому мерехтінні зірок. Це була щойно відрубана людська голова.
Я стріляний горобець і не часто лякаюся, але при цьому видовищі мало не впав. Як ця голова потрапила сюди? Що це означає? Я кинув її і побіг до дверей. Нікого й нічого. Я хотів піти далі, в темряву, але, пригадавши, що ризикую бути вбитим; повернувся назад, замкнув двері і заклав їх. Потім я пішов на веранду і, наскільки міг, постарався безтурботно покликати Куртіса. Та, мабуть, у моєму голосі було щось особливе, тому що і сер Генрі, і Гуд, і Мекензі схопилися з-за столу і прибігли до мене.
— Що сталося? — запитав місіонер перелякано.
Я розповів їм. Містер Мекензі обернувся до мене, блідий, як смерть, схопив ту голову за волосся і підніс її до світла, яке лилося сюди з кімнати.
— Це голова одного з людей, що супроводжували Флосі! — сказав він тремтливим голосом. — Слава Богу, що це не її голова!
Ми стояли і дивилися одне на одного. Що робити? Раптом пролунав стукіт у двері, які я замкнув.
ebooksa