У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

22
18
20
22
24
26
28
30

Сріблясте проміння місяця, проникаючи через гілки дерева, заливало блідим світлом усю сцену, а меланхолійна пісня нічного вітру додавала ще гнітючішого відтінку смутку всій картині.

— Послухайте, — вимовив містер Мекензі, пояснивши зібранню наш план якомога ясніше, — багато років я був вашим ліпшим другом, захищав вас, навчав, беріг вас і ваші сім’ї від усіляких тривог, і ви благоденствували тут, у мене! Ви всі бачили, як моя єдина дитина — Водяна Лілія, як ви її називаєте, — моя донечка росла і розквітала, з найранішого дитинства донині. Вона була товаришем ігор ваших дітей, вона допомагала доглядати хворих, і ви завжди любили її!

— Ми любимо її, — відповів хтось глибоким голосом, — ми раді померти за неї!

— Дякую вам, щиро дякую. Я впевнений у ньому тепер, у важку годину тривоги. Її молоде життя в небезпеці, дикуни хочуть убити її, бо, справді, вони самі не знають, що роблять! Ви боротиметеся з усіх сил, щоб врятувати її, я знаю це, щоб позбавити відчаю мене і мою дружину. Подумайте про своїх дружин і дітей! Дитина помре, і після її смерті вони нападуть на нас; якщо ви самі вцілієте, то ваші будинки і сади будуть зруйновані, а майно і худоба зробляться здобиччю ворогів. Ви знаєте, що я мирна людина. За всі ці роки я не пролив жодної краплі людської крові, але тепер я боротимуся в ім’я Боже. Він допоможе нам урятувати наше життя і наші домівки. Присягайтеся, — продовжував він, все більше запалюючись, — присягайтеся мені, що поки хоча б один із вас залишиться живим, ви битиметеся поряд зі мною і цими хоробрими людьми, щоб урятувати дитину від жахливої смерті!

— Не говори більше, батьку мій! — вимовив тим же глибоким голосом найстаріший мешканець місії. — Ми присягаємося. Хай ми і наші сім’ї помруть собачою смертю, хай шакали гризуть наші кістки, якщо ми порушимо нашу клятву! Страшна справа, батьку мій, нам боротися з безліччю ворогів, але ми підемо битися і помремо, якщо потрібно! Присягаємося! Присягаємося всі! — повторили за ним інші.

— Усі ми обіцяємо це! — сказав я.

— Добре! — продовжив місіонер. — Ви всі віддані, чесні люди, на вас можна покластися. А зараз, друзі мої, і чорні, і білі, преклонімо коліна і піднесімо наші смиренні молитви Всемогутньому! Його правиця управляє нашим існуванням, він дає життя і смерть. Він захоче зміцнити нашу руку, щоб ми взяли гору над ворогами сьогодні вдосвіта!

Він став на коліна. Ми це зробили теж, усі, окрім Умслопогаса, який похмуро стояв позаду, спираючись на свою сокиру. У гордого старого зулуса не було ні сім’ї, ні майна; нічого, крім бойової сокири.

Господар піднявся на ноги. Ми теж, і почали готуватися до битви. Людей було ретельно відібрано, їх докладно інструктували, що і як робити. Після тривалих обговорень ми вирішили, що десятеро чоловіків на чолі з Гудом не братимуть вогнепальної зброї, окрім самого Гуда, у якого був револьвер і меч, той самий, який я витягнув з грудей убитого в човні аскарі. Ми боялися, що їхні перехресні постріли можуть убити наших людей. Крім того, ми думали, що вони чудово обійдуться і холодною зброєю, так само, як і Умслопогас, палкий прихильник сталі. У нас було чотири гвинтівки Вінчестера і півдюжини гвинтівок Мартіні. Я взяв свою гвинтівку, чудову зброю. Містер Мекензі також узяв гвинтівку. Інші дали двом людям, які вміли добре стріляти з них. Гвинтівки Мартіні вручили тим, хто мав відкрити вогонь з різних боків крааля в сплячих мазаїв і більш-менш звик до використання зброї. Умслопогас залишився зі своєю сокирою. Сер Генрі та один з аскарі мали були засісти біля входу в крааль і перебити дикунів, якщо вони надумають рятуватися втечею; вони також попросили дати їм яку-небудь холодну зброю. На щастя, у містера Мекензі був вибір чудових, англійського виробництва, сокирок. Сер Генрі вибрав одну із них, аскарі взяв іншу, Умслопогас прикріпив рукоятки, зроблені з якогось тубільного дерева, схожого на ясен, потім опустив їх на півгодини у відро з водою, щоб дерево набубнявіло і рукоятки ввійшли щільніше. Тоді я пішов до своєї кімнати і заходився відкривати маленький жерстяний ящик, що містив у собі… Що ви думаєте? Не більш і не менш, як чотири кольчуги.

У передостанній нашій подорожі Африкою цим кольчугам ми завдячували своїм життям. Пригадавши це, я вирішив, що ми надінемо їх, перш ніж вирушимо в нашу небезпечну експедицію. Робота бірмінгемських майстрів була чудовою, кільця зроблені з ліпшої сталі. Моя кольчуга важила тільки сім фунтів, я міг носити її кілька днів, і вона не нагрівалася. У сера Генрі було аж дві кольчуги, одна — звичайна, яка облягала тіло як джерсі, й друга, зроблена за його власною вказівкою (вона важила дванадцять фунтів). Кольчуга покривала все тіло до коліна, але була не настільки зручна, оскільки застібалася ззаду і була заважкою. Дивно, звичайно, говорити про кольчуги в наші дні, оскільки вони абсолютно неефективні проти куль.

Але в боротьбі з дикунами, які озброєні списами і сокирами, кольчуги непроникні для ударів і, безперечно, допомагають.

Ми благословляли тепер свою завбачливість, що не забули захопити їх із собою, радіючи, що наші носії не встигли вкрасти їх, коли втекли з усім нашим майном. Оскільки Куртіс мав дві кольчуги, то я запропонував йому позичити одну Умслопогасу, який теж наражався на чималу небезпеку. Він погодився і покликав зулуса, який прийшов, несучи сокиру сера Генрі, уже готову до використання. Ми показали йому сталеву сорочку і пояснили, що її треба надіти на себе. Він спочатку заявив, що носить свою власну шкіру цілі сорок років і не хоче надягати на себе залізну. Тоді я взяв гострого списа, кинув сорочку на підлогу і щосили вдарив її списом. Спис відскочив, не залишивши навіть позначки на сталі.

Цей експеримент, мабуть, переконав його. Коли я йому сказав, що обережність необхідна, якщо вона може зберегти життя людині, що, одягнувши цю сорочку, він може вільно володіти щитом, оскільки руки будуть вільні, він погодився надіти на себе “залізну шкіру”. Сорочка, зроблена для сера Генрі, чудово прийшлася зулусові. Обидва вони були майже однакового зросту, і хоча Куртіс виглядав товщим, але мені здається, ця різниця існувала тільки в нашій уяві. По суті, він зовсім не був товстим. Руки Умслопогаса були тоншими, але міцні і м’язисті. Коли обидва вони стали поряд, одягнені в кольчуги, що облягали їхні могутні кінцівки, виявляючи сильні м’язи і вигини тіла — це була така пара, що десяток ворогів могли відступити, зустрівшись з ними!

Було близько першої години ночі. Розвідники доповіли, що мазаї, напившись крові биків і наївшись донесхочу, подалися спати коло багать. Вартові розставлені біля всіх отворів крааля.

— Флосі, — додали вони, — сидить неподалік від стіни поблизу західної сторони краалю, з нею няня і прив’язаний білий віслюк. Ноги дівчинки зв’язані мотузком, і воїни вклалися довкола неї.

Ми поїли і лягли подрімати години дві перед експедицією. Я тільки дивувався, коли Умслопогас повалився на підлогу й одразу ж заснув глибоким сном. Не знаю, як інші, але я не міг спати. Зазвичай у таких випадках, хоча мені прикро в цьому зізнаватися, я відчував завжди певний страх. Але тепер я спокійно обмірковував наш задум, який мені зовсім не подобався. Нас було тридцятеро, більшість наших людей не вміла стріляти, а ми готувалися битися з сотнями хоробрих, лютих і найжахливіших дикунів Африки, захищених кам’яною стіною. По суті, це було божевілля, особливо через те, що ми мали зайняти свої позиції, не привертаючи уваги вартових. Яка-небудь випадковість, звук розрядженої рушниці, — і ми пропали, бо тоді весь табір схопиться на ноги, а всі наші надії ґрунтувалися на несподіванці.

Ліжко, на якому я лежав, вдаючись до таких сумних роздумів, стояло поблизу відчиненого вікна, що виходило на веранду. Раптом я почув дивний стогін і плач. Спочатку я не міг зрозуміти, що це таке, але, зрештою, встав, вистромив голову у вікно й озирнувся. Я побачив на веранді людську постать, яка стояла навколішки, била себе в груди і ридала. Це був Альфонс. Не розібравши слів, я гукнув його і запитав, що з ним відбувається.

— Ой, добродію, — зітхнув він, — я молюся за душі тих, яких я маю вбити сьогодні вночі!

— Але я хотів би, — заперечив я, — щоб ви молилися трошки тихше!