— Он як? Добре, Зікалі, скажи, якщо я поїду, мене вб’ють?
— Хто я, щоб розпоряджатися життям і смертю, Макумазане? Але, — тихо додав він, — я думаю, що ти залишишся живим. Інакше я не віддав би тобі у борг своїх волів. І я вірю, що тобі належить виконати багато завдань, Макумазане, — моїх завдань. А раз так, я не посилав би тебе на смерть.
Я подумав, що це, мабуть, правда. Старий чаклун часто натякав на якісь великі майбутні задуми, в яких мені відводилася помітна роль, до того ж, мене раптом охопило бажання пригод і новизни. Проте я це приховав, якщо тільки що-небудь можна приховати від Зікалі, і запитав діловим тоном:
— Куди ти хочеш послати мене, чи далеко це і як туди дістатися?
— Тепер ми переходимо до справи, Макумазане. Слухай, що я тобі скажу.
Говорив він цілу годину, але я не надокучатиму вам утомливими географічними подробицями. Досить сказати, що їхати треба було триста миль на північ, потім переправитися через Замбезі і потім їхати ще триста миль на захід. Далі треба було повернути на північний захід і їхати невизначену відстань до якогось гірського проходу. Там слід залишити воза і йти два дні безводною пустелею до болота і річки, що губиться в пісках, звідки в ясний день видно дим вулкана, про який Зікалі говорив напередодні. Перейшовши через болото або обігнувши його, я маю знайти другу ущелину, через яку річка з країни Хоу-Хоу виривається в пустелю. Тут, за словами Зікалі, мене зустріне загін веллу з човнами і відвезе мене до своєї країни, а там усе піде, як судилося долею.
— Так ось яка поїздка, — озвався я, коли Зікалі закінчив. — Прекрасно! Скажу тобі відверто: незнайомою країною я не поїду. Як я знайду дорогу без провідника? Я поїду в Преторію на твоїх волах або без них.
— Невже це так, Макумазане? Я починаю вважати себе дуже розумним. Я передбачав, що ти це скажеш, і вже знайшов провідника, який доставить тебе прямо до Хоу-Хоу. Провідник тут. Я зараз пошлю по нього. — І своїм звичним способом Зікалі викликав слугу.
— Звідки він, хто і як давно він тут? — запитав я.
— Я не зовсім знаю, хто він, Макумазане, тому що він не любить багато розказувати про себе, знаю, що звідкільсь із тих країв, а тут він уже досить давно, так що я встиг його навчити трохи зулуської мови — це, втім, неістотно, оскільки ти знаєш арабську?
— Так, я говорю арабською, Зікалі, і Ханс теж — трохи.
— Чудово, Макумазане, це полегшує справу. Попереджаю тебе, що він дуже дивна людина, в чому ти сам зараз переконаєшся.
Я нічого не відповів, а Ханс шепнув мені, що провідник, поза сумнівом, один із синів Хоу-Хоу і, мабуть, схожий на велику мавпу. Він сказав це дуже тихо і на великій відстані, проте Зікалі почув і зауважив:
— Отже, ти почуватимешся, немов зустрів нового брата, Світло-в-темряві?
Ханс замовк, не бажаючи показувати Відкривачу Доріг, що скривджений цим порівнянням себе із мавпою. Я теж мовчав, замислившись. Тепер завіса містики спала, і фокус відкрився: до Зікалі прийшов посланець із якоїсь далекої землі просити у нього допомоги на не відомих мені умовах.
Зікалі вирішив скористатися для цього мною. Історія з волами була частиною його плану. Але не міг же Зікалі влаштувати грозу або зробити так, щоб я сховався в певній печері.
Як би там не було, а я відповідав його невідомим цілям. Я розумів, що справа не в одному тільки листі.
Мабуть, далекий, таємничий народ збуджував допитливість карлика, а можливо, Хоу-Хоу був його суперником і стояв на його дорозі.
Поки я так розмірковував, а Зікалі читав мої думки, повернувся слуга і завів високого незнайомця, мальовничо загорнутого з-головою в хутряний плащ. Він підійшов, скинув плаща, і вклонився, привітавшись спочатку до карлика, потім до мене і у своїй чемності пошанував також Ханса, правда, не так низько.
Я дивився на нього і дивувався — і було чому: переді мною стояла така красива людина, якої я ще в житті не бачив. Він був високий — шести футів з гаком — і чудово збудований. Широкі груди, округлі лінії тіла, руки і ноги — він міг змагатися із грецькою статуєю.
ebooksa