До того ж не виключалася можливість, що леви заради зміни дієти спробують напасти на нас. Довелося відмовитися від сну і розкласти багаття з торішнього очерету.
Навкруги нас був справжній рай для спортсмена, але мисливцю тут нічим було спокуситися: слонову кістку не перевезеш через пустелю, а тільки хлопчисько вбиває дичину безцільно, на поживу черв’якам. Правда, вдосвіта я застрелив до сніданку антилопу, але це був єдиний постріл, який я собі дозволив.
Я скористався вимушеним безсонням, щоб розпитати Іссикора про його країну. Під час подорожі він був мовчазний і стриманий і всю свою енергію зосередив на тому, щоб якнайшвидше просуватися вперед. Тепер момент здався мені сприятливим для бесіди. Я питав про місто веллосів і його мешканців. Іссикор відповідав, що місто велике і населення його численне, хоча не таке, як за минулих поколінь. Плем’я вироджувалося, частково внаслідок споріднених шлюбів, частково через тяжкий терор, що відбирав у жінок бажання народжувати дітей, яких у будь-який момент могли віддати в жертву жорстокому богу. В Хоу-Хоу Іссикор, безумовно, вірив, оскільки, за його словами, одного разу бачив його здалека — і був він такий жахливий, що не вистачить слів переказати.
Я настирливо витягав з нього відомості про чудовисько, оскільки Іссикор неохоче зупинявся на цій темі. Я тільки дізнався, що зростом воно перевищує людину і “ходить прямо”, що воно ніколи не покидає острова і лише жерці Хоу-Хоу бувають на березі.
Іссикор перевів розмову на державну систему веллосів. Верховна влада, була спадкова і могла передаватися як чоловічою, так і жіночою лінією. Вождь носив за іменем свого народу титул Веллу, який водночас був ім’ям споконвічного царського роду.
Теперішній Веллу був старий; у нього залишилася одна тільки дочка-спадкоємниця, панна Сабіла. Сам Іссикор доводився їй троюрідним братом: його дід був рідним братом її величного діда.
— Отже, якщо ця панна помре, ви станете вождем, Іссикоре? — зауважив я.
— Так, пане, за правом спадку. Але може статися інакше. Жерці Хоу-Хоу сильніші за вождя. Головний жрець Деча теж прямий нащадок Веллу, і в нього є спадкоємці-сини.
— Отже, Деча зацікавлений у смерті Сабіли?
— Так, пане, йому потрібно усунути з дороги нас обох.
— А як же її батько, Веллу, погоджується на смерть своєї єдиної дочки?
— Він любить її, пане, і хоче нас одружити. Та, як я вже казав, він старий і боязкий. Він боїться бога, який узяв уже його старшу дочку; боїться жерців, оракулів бога, які, говорять, убили його сина, як тепер вони прагнуть знищити мене. Проте таємно від жерців він послав мене, нареченого своєї дочки, шукати допомоги у великого чаклуна, з яким колись мав справи його батько. І заради Сабіли я порушив велику заборону і вирушив розшукувати Білого Вождя, про якого говорить пророцтво. Дорого заплачу я за це діяння.
Мовчки слухав я плутану мову Іссикора. Лише пізніше я запитав його, коли станеться фатальне жертвопринесення; з неприхованим хвилюванням він відповів:
— У ніч повного місяця в місяць жнив — отже, за чотирнадцять днів. Ми маємо поспішати — ще п’ять днів триватиме наша подорож: три дні візьме обхід болота і два дні підійматися річкою. Благаю тебе, пане, не барися, бо ми прийдемо надто пізно і Сабіла загине.
— Я не спізнюся. Заспокойся, мій друже Іссикоре. Я сам хочу якнайшвидше покінчити цю справу. А зараз, оскільки звірина в болоті нібито вгамувалася, спробую трохи поспати.
На щастя, мені це вдалося.
Кілька годин я проспав здоровим міцним сном, а вдосвіта Ханс мене розбудив; я встав, узяв рушницю і, розгледівши у стаді антилоп молоду жирну самку, поклав її влучним пострілом. Ми тут же з’їли її за сніданком, бо, як ви знаєте, м’ясо цих тварин треба смажити, поки воно не захололо. Дивна, між іншим, річ: звук пострілу аніскільки не збентежив решти тварин; мабуть, він був їм абсолютно незнайомий, і інші подумали, що їхня подруга просто лягла на землю.
За годину ми вже почали обхід болота. Не описуватиму подробиці цього нудного шляху. Ми грузли то в піску, то в мулі, вдень знемагаючи від спеки, а вночі від москітів. Третього дня ми підійшли зовсім близько до гірського кряжа, не дуже, правда, високого, але надзвичайно прямовисного: кручі здіймалися суцільною стіною від п’яти до вісімнадцяти футів заввишки.
Цього дня перед заходом сонця ми, за наполяганням Іссикора, склали на гребені піщаного горба велику купу сухого очерету і, коли стемніло, підпалили його; за чверть години полум’я вже яскравіло високим стовпом. Іссикор не дав ніяких пояснень, але, за здогадкою Ханса, то був, мабуть, сигнал. Наступного ранку ми вирушили в дорогу до зорі; світанок застав нас біля самих скель, про які я щойно говорив.
Ми йшли кам’яним берегом невеликої бухти і раптом на повороті побачили на вершині високої кручі людину в білому одязі, зі списом в руках. Мабуть, він стояв на варті. Угледівши нас, він вправно збіг, перестрибуючи з каменя на камінь, і попрямував нам назустріч.
ebooksa