Тоді за моєю спиною почувся шепіт Іссикора:
— Це Волохаті люди, що живуть у лісі, пане. Благаю вас не говорити голосно, а то вони на нас нападуть.
Веслярі налягли на весла. І ось у лісовій напівтемряві почувся невимовний страшний звук — чи то звіряче гарчання, чи то людський крик, в якому розрізнилися слова: “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” Миттєво весь ліс відгукнувся ревом: “Хоу-хоу!” — так жахливо, що у мене волосся стало сторч. Я зрозумів, звідки взялося ім’я бога, до якого я їхав у гості в таку далечінь.
Потім донісся важкий сплеск води — немов метушня крокодилів — і в густій тіні під навісом дерев я побачив потворні голови, що наближалися до нас.
— Волохаті нас почули, — з жахом прошепотів Іссикор. — Нічого не вдіяти, пане. Вони дуже допитливі. Можливо, вони подивляться і подадуться геть.
— А якщо ні? — запитав я.
Запитання залишилося без відповіді. Веслярі щосили гребли до середини річки. Тут було світліше, і я розрізнив на поверхні води звіроподібну бородату голову, поза сумнівом, людську, з жовтими очима, товстими губами і блискучими міцними зубами. Чудовисько наближалося до нас із великою швидкістю, оскільки ввійшло у воду вище нас і тепер пливло за течією. Порівнявшись із нами, воно підняло могутню руку, суцільно вкриту бурим волоссям, як у мавпи, схопилося за борт прямо біля мене і виставило плечі з води, показуючи, що і тіло у нього теж майже все покрите довгою шерстю. І раптом воно так близько підсунуло голову, що смердюче дихання війнуло мені в обличчя; зізнаюся, мені зробилося моторошно: я зроду не бачив такої тварюки. Все-таки з хвилину я висидів спокійно.
Нарешті я не витримав і, втративши самовладання, витягнув міцний мисливський ніж, ось цей самий, що ви бачите тут на стіні, друзі мої, і вдарив ним волохату руку. В човен упав відрубаний палець, і з тужливим ревом людина-звір пірнула у воду і попливла, махаючи над головою скривавленою лапою.
Переляканий Іссикор щось хотів сказати мені, як раптом Ханс вигукнув:
— Ще один! — і з води вистромилася друга морда, цього разу біля Ханса.
— Не чіпайте його! — вигукнув Іссикор.
Але Ханс уже схопився за револьвер і вистрілив. Чудовисько гепнулося у воду і заборсалося, завищавши тонким голосом. Я вирішив, що то була самка, і не помилився.
Ще не завмер звук пострілу, як знову лісом прокотилося “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” та інші крики, такі ж грізні й дикі. На дюйм від моєї голови просвистів великий камінь, і вслід за ним встромилася в борт груба стріла з наконечником із риб’ячої кістки.
Під дощем цих люб’язних посилочок, які, на щастя, не завдали нам шкоди, ми вибралися нарешті на середину річки, де вони не досягали нас, і мирно продовжували подорож. Проте Іссикор не заспокоївся. Він сів коло мене і сказав:
— Біда, пане! Ти оголосив війну Волохатим, а Волохаті ніколи не забувають. Це буде війна до кінця!
— Що ж я можу зробити? — відповів я ледь чутним голосом, тому що мене нудило від згадки про вигляд цих тварюк. — Багато їх? Вони водяться скрізь у вашій країні?
— Дуже багато, пане, більше тисячі, але живуть вони тільки в лісах. Ніколи не ходіть до лісу, пане, або принаймні не ходіть один. І не ходіть на острів, де живе їхній цар Хоу-Хоу.
Гір більше не було видно. Річка текла незайманим мирним лісом. Дерева сягали величезної висоти і були вельми товстими. А попереду чітко вимальовувався конус вулкана, над яким висіла грибоподібна хмара диму.
Увесь день ми пливли вниз тихою річкою, і лише надвечір за вигином русла відкрився краєвид із широким озером, в якому, мабуть, річка брала свій початок (згодом я переконався, що вона впадала в озеро з іншого боку, а витоків її ніхто не знав). Озеро оточувало досить великий острів, у центрі якого підіймався вулкан. Біля його підніжжя я роздивився в бінокль якісь будівлі, споруджені, очевидно, з лави.
— Це руїни, — пояснив Іссикор, — там колись стояло велике місто моїх прабатьків, доки вогонь з гори не поруйнував його.
ebooksa