Сокіл і Ластівка

22
18
20
22
24
26
28
30

ЛЕГКИЙ ФРЕГАТ «ЛАСТІВКА»

(весна 1702 р.)

Розділ перший

Життя і судження Андоку-Мінхера-Каброна-Трюка

Мене звати Трюк. Більшу частину свого довгого й сумного життя я провів у мандрах.

Це ім’я я мав не завжди. «Трюком» назвав мене штурман Ож"є, чиїм грішним життям я опікувався, як умів, останні одинадцять років. До цього я жив з лейтенантом англійського флоту Бестом і звався «Каброн». Бест був непоганим хлопцем, але занадто вже азартним, ніколи не вмів вчасно зупинитися. Я піклувався про нього, як про рідного, а він програв мене французькому штурману в карти, набрехавши, що я вмію лихословити. Оце вже цього я б в жодному разі собі не дозволив, навіть якби будова моєї гортані дозволяла імітувати людську мову! Вчитель говорив: «Хто вимовляє лайливі слова, обтяжує свою карму»..

Про що це я? Ах, так, про імена.

До Каброна я був Мінхером і жив на голландському бригу «Святий Лука». Він загинув з усією командою під час страшенного шторму біля Мінданао. Ніколи не забуду жахливої картини: уламок щогли серед спінених гребенів; кілька людей вчепилися в нього. Один за одним, знесилені, вони розчіплювали пальці й зникали у безодні — хто з іменем Господа на вустах, хто з прокляттям. Перший із моїх вихованців, капітан Ван Ейк, хай упокоять його бідну душу Всеблагий Будда, Ісус Христос і духи пращурів, потонув мовчки. Потім ще два дні я просидів на шматку дерева, готуючись до зустрічі з Вічністю, але доля вирішила інакше. Буря стихла, і мене підібрав англійський корвет. Чоловік у синьому камзолі простягнув до мене руки з корми ялика і не розсердився, коли я з останніх сил дзьобнув його у скроню. «Cabron! — вигукнув він. — Та ти з норовом, райська пташко!» Але лейтенанта Мортімера Беста я, здається, вже згадував.

Лишилося сказати, що перше моє ім"я було Андоку.

Звісно, я мав його не від самого народження. Звідки взятися йменню у пташеняти? Бідолашні мої батьки були звичайними, скромними папугами. Якби вони мали здатність мислити, нізащо б не повірили, яка жахлива доля чекає на їхнього круглоокого малюка, якого видмухнув із гнізда ураганний вітрюган, частий у моїх рідних краях.

Будучи пуцьвірінком, я, звісно, нічого цього не запам"ятав, але Вчитель потім розповів мені, як все відбулося.

Він сидів під деревом гінкго, не звертаючи уваги на розлючений тайфун, і роздумував про глибинну сутність речей, коли на голову йому раптом звалився маленький писклявий клубочок. Вчитель поклав мене на долоню і відчув саторі.

Ось вона, глибинна сутність речей, не подумав, а відчув Він, обережно торкаючи пальцем скуйовджене мокре пір"ячко і роззявлений дзьоб. Цей плювок, який жадав життя, така ж частина вселенської енергії, як і я. Вчитель наповнився праною і став ще сильнішим.

Дякуючи за осяяння, Він узяв мене в учні. Врятував моє крихітне життя, плекав мене, зробив тим, ким я є. І дав ім"я Андоку, «Мирна Самотність», тим самим передбачивши, а може, й визначивши мою подальшу долю.

Пощастило мені того дня чи ні, важко сказати. Бувають хвилини, коли я жалкую, що не розбився об землю в дитинстві. Але буває і навпаки. «Життя водночас жахливе і прекрасне, — говорив Учитель. — Жах теж благодайний, адже без нього не було б Краси». З цим, як то кажуть, не посперечаєшся.

Втім, Учитель рідко говорив речі, з якими хотілося б посперечатися. Хоча, можливо, саме вони були найважливішими.

Не знаю, скільки Йому було років. Може, Він сам не зміг би точно це сказати. Або ж не вважав за потрібне пам"ятати як щось несуттєве. Але не сто і не двісті, а набагато більше, в цьому я певен. Посеред нашого рукотворного острова був курган, в кургані підземна усипальня, а в самій її глибині — саркофаг і: з тілом древньої імператриці. Вчитель якось обмовився, що знав її особисто і що вона була найкращою з жінок.

Однак слід розповісти про дивне місце, де я з"явився на світ. Про зачарований острів, куди мені, на жаль, не повернутись.

Там, як і всюди на землі, існували день та ніч, сходило і заходило сонце, літо змінювалося осінню, а осінь зимою, але там не було часу. Він не рухався. Принаймні так здавалося мені. Я змінювався, я пізнавав світ, але сам світ довкола мене залишався незмінним.

Здається, я ще не сказав, що народився в Японії, неподалік від древньої столиці. Виходить, що моя батьківщина — острів, розташований всередині іншого острова. Неначе сон, побачений уві сні. В давню-прадавню епоху, яку я не можу пам"ятати, але яку пам"ятав Учитель, померлого імператора чи імператрицю ховали в особливий спосіб: довкола поховального кургану рили рівчак, а часом і два, наповнювали їх водою, і людям назавжди, на вічні часи заборонялося ступати на землю цього штучного острова. Вся центральна частина японської землі вкрита такими заповідними острівками, вони називаються «кофуни». Довкола стоять будинки, йде звичайне життя, але ніхто й ніколи не перетинає темно-зелену воду забороненого рівчака. І ніхто напевне не знає, що робиться на території кофуна. Так триває тисячу років. Дивовижний все-таки народ японці.