З іншого боку, хіба у мене є вибір? Я причинний птах. Ніколи мені не знайти собі пару, ніколи не піклуватися про пуцьвірінків і про подругу (ми, пурпурово-чорні папуги, однолюби й прекрасні батьки), та й де її взяти, дружину, якщо я останній в роду?
Я приречений на вічну самотність, але, отруєний спілкуванням з Учителем, не можу жити сам. Мені треба дивитися комусь в очі, сідати на плече, оберігати, допомагати і наставляти. Кожен із моїх моряків був певен, що він — мій хазяїн, і дуже здивувався б, якби дізнався істину.
А істина в тому, що це вони — і голландець, і англієць, і француз — були моїми вихованцями. Мабуть, приблизно такі ж почуття має індійський слон до свого господаря. Слони живуть набагато довше за людину. Цю великодушну могутню тварину передають від батька до сина, як головне сімейне надбання. Якщо у слона є почуття гумору (за моїми спостереженнями, має бути), капловухому напевне смішно, що маленьке недовговічне створіння, яке його годує й обслуговує, вважає себе «господарем».
Мені не смішно, коли я думаю про моїх підопічних. Мені сумно. Хай вихованець називає себе як забажає, тільки б жив довше і був щасливий — а я допоможу в міру своїх сил. Але и не щасливчик. Як уже було сказано, за 25 років я змінив трьох обранців. Другий із них мене зрадив і продав, третій прогнав, і за ними я не жалкую. Але перший, перший…
Я хотів його врятувати, але не зумів. Я завжди відчуваю наближення сильної бурі, це закладено в мене природою. І я намагався втовкмачити моєму бідному Ван Ейку, що треба взяти курс на зюйд-зюйд-ост, ставити всі вітрила і шукати прихистку в затоці Давао — може б, ми встигли, «Святий Лука» був міцним судном й гарно ходив під бейдевіндом. Та скільки я не розчепірював крила, зображуючи піднятий гафель, скільки не вказував дзьобом на південний-південний-схід, скільки не горланив, удаючи завивання урагану, мій підопічний мене не зрозумів. А коли побачив на краю неба маленьку чорну плямку, було вже пізно…
О, якби я міг розмовляти! Все в моєму житті склалося б інакше. Злий глум долі! Кожен дурень-какаду, жако чи лорі, навіть паскудний хвилястий папужка здатен бездумно повторювати слова й цілі фрази. Але мій язик товстий і незграбний, щоки надто запалі, голосові зв’язки нееластичні. Я розумію шість мов, а читаю вісьмома, та не здатен вимовити навіть найпростіше слово, штибу «так» або «ні».
Ритуал вибору вихованця доволі складний. Цього, як і всього найважливішого, свого часу мене навчив Він, хто вмів осягати сутність іншої істоти, на мить зливаючись з нею своєю душею. Для цього необхідне хоча б секундне замикання в єдину кровоносну та енергетичну систему. Залежно від тілесного устрою тієї чи іншої істоти це робиться по-різному. Наприклад, мені з моїми двадцятьма дюймами зросту, гострими кігтями і великим дзьобом, якщо я хочу з’єднатися з людиною в єдине ціле, слід діяти ось як.
Треба сісти обранцеві спереду на ліве плече і трошки сповзти по його грудях, що відбувається природним чином, в силу гравітації; мої кігті при цьому крізь одяг злегка пронизують шкіру людини в ділянці серця — необхідна хоча б одна краплина крові; одночасно я маю цюкнути об’єкт мого жадання дзьобом у скроню — теж до крові. Тоді моє тіло утворює «нідзі», веселку, між його Інь і Янь, в результаті чого дві наші Кі співпереливаються.
На словах воно, може, й нескладно, але спробуйте-но проробити таке на практиці. Людина може мені страшенно подобатися, та чи сподобається їй, якщо на неї зненацька накинеться великий птах, подряпає кігтями та ще й дзьобне в скроню? Досягти успіху тут так само нелегко, як викликати одразу взаємне почуття у дівчини, в яку закохався з першого погляду.
В Нагасакі, коли я вирішив покінчити з самотністю і взяти собі вихованця, я обрав дивно вдягнутого чоловіка з жовтим волоссям і круглими очима. Він був не схожий на нормальних людей (тоді я гадав, що нормальні люди неодмінно нузькоокі і чорноволосі), а тому я зразу відчув щось схоже На родинне почуття. До того ж він так мрійливо дивився на іахід сонця! То був тесля з голландського корабля — насправді, гарна людина з добрим, чуйним серцем. Але він злякався і скинув мене зі своїх грудей. Співпереливання душ не Відбулося. Не склалося і з двома іншими моряками, так що Врешті-решт, вже твердо зважившись залишити японські береги, я сів на груди капітана, який лежав на палубі п’яний як чіп. Без зайвих перешкод здійснив я обряд, прочитав усе немудре життя Якоба Ван Ейка і прийняв його, як своє.
З лейтенантом Бестом я вчинив чесніше. Він, як усі затяті картярі, був дуже забобонним. Зустрівши серед хвиль невідомо звідки прибулу «райську пташку», він сприйняв це за добру прикмету і покірно витерпів маленьке кровопускання (взагалі-то, не дуже болюче — я намагаюся діяти дзьобом і кігтями якомога делікатніше). Бест тільки скрикнув: «Cabron!» Він завжди лаявся тільки іспанською, вважаючи, що ця говірка своєю звучністю краще за інші здатна передати повноту почуттів. Слово «каброн», що незабаром стало моєю кличкою, одне з найдошкульніших у цій виразній мові. Буквально воно означає «козел», тобто хтось із рогами, рогоносець. За таку образу в моряцькій таверні відразу б’ють кухлем по голові. Лейтенант придумав фокус, який здавався йому страшенно дотепним: вигукувати дошкульне слово буде не він, а його папуга. Всі шість років спільного життя, із затятістю щирого сомерсетця, Бест мучив мене цим «каброном». Та, як я не намагався, догодити йому не зміг.
Зі штурманом Ож’є, який виграв мене в «ландскнехт», вийшло зовсім по-дурному. Я й не збирався брати у вихованці цього миршавця з хитрими очицями. Він ганявся за мною по каюті, схопив, і я, захищаючись, ненавмисне вчепився в його груди кігтями, а дзьобом вліпив у ділянку вуха. І все, пропав. Вмить побачив бідолашне, сирітське дитинство бретонського хлопчиська, відчув його безкінечну самотність і внутрішній відчай. Серце моє затремтіло, я вирішив — «це доля» і взяв штурмана під свою опіку. Добре чи зле (в основному зле) я провів з ним довгі одинадцять років. Ганебний час! Ож’є був паскудним навігатором, але напрочуд спритним шулером. Саме цим він заробляв собі на життя. Наодинці він все тасував і розкладав колоду, тренував пам’ять і пальці. Якось, від дурного жалю, я дав йому зрозуміти, що розрізняю карти й можу розділити з ним його самотнє дозвілля. Що за жахлива помилка! Він змусив мене стати своїм помічником. Я мав сідати за спиною його партнерів і знаками показувати, чи сильні у них карти. Найкраще ми заробляли на іспанській грі, яка називається «truc». Звідси й виникло моє ім’я (до того Ож’є мене взагалі ніяк не називав).
— Трюк, оце так трюк… — примовляв він у критичний момент гри, неначе у задумі, і я мав чухати ліве крило чи праве, піднімати лапу і таке інше. Нічого й казати, що мою душу при цьому, як кажуть карибські індіанці, обпікала медуза.
Два тижні тому все скінчилося. В портовому місті Сен-Мало, в шинку, мій вихованець затіяв дощенту обібрати наївного молодика, який приїхав, щоб вступити на морську службу. Ож"є, як годиться, спочатку трохи програв йому, потім змусив поставити на кін всі гроші разом зі шпагою, золотим медальйоном і навіть чоботами. Це у штурмана називалося «обскубти гусака до пір’їнки». Та я не схотів брати участі у підлості, демонстративно відвернувся (забувши, що нашою таємною мовою це означає «слабка карта»), і мій вихованець програвся вщент.
Після цього — моторошний спогад — він із криком ганявся за мною, розмахуючи шаблею. Моє сердешне тіло розрубати він не зміг, але назавжди розсік невидиму нитку, що з’єднувала нас.
П’ятнадцять днів я був зовсім сам, у холодному північному місті, де постійно продимають злі вітри. Моє життя щоденно зазнавало небезпек, я воював з нахабними чайками, неймовірно мерз і роздумував про свою недоладну, гірку долю.
Адже ж я немолодий. 52 роки для папуги старість. Якби не Дар Повного Життя, я вже почав би старіти. Холоднеча недоїдання миттєво поклали б край моїм стражданням. «Чи і що-небудь краще за смерть?» — сказав Сократ. Тож чи не обірвати мені самому чавунний ланцюг свого існування? Чи це злетіти туди, де на мене — я вірю — чекає Учитель і де не має значення, папуга ти чи людина?
Ось такі думки обсіли мене зранку 25 лютого, коли я, настовбурчившись, сидів на зубці мурів і з нудьгою дивився на остогидле місто. Мерзотне ненажерливе черево тягло мене до Пошуку чергової купи відходів. Відчуття гідності спонукало до гамлетівського вибору: бути чи не бути — продовжувати своє жалюгідне існування або ж відмовитися від принизливого вештання зі смітника на смітник і здохнути. Шукати нового вихованця я не бажав. Я розчарувався в людях.
Фортечна стіна оточувала неприступне місто-скелю, з’єднану з суходолом вузьким перешийком, і була такою широкою, що її верхівкою вільно могла б проїхати карета. Бухта, що стирчала щоглами кораблів, розташовувалася з зовнішньої сторони укріплень, я ж сидів із внутрішньої, у тіні вартової вежі, щоб не муляти око роззявам своїм незвичним для цих чайко-гагарних країв оперенням. За спиною, стукаючи підборами, ходили люди: моряки, рознощики, торговки, жебраки — звичайний портовий люд. Нижче, прямо навпроти, протяглася пишна Іспанська набережна, парадний фасад одного з найбагатших портів Європи.
Місто Сен-Мало розквітло й розжиріло на торгівлі з заморськими країнами. Високі будинки тут складені з особливого каменю, поцяткованого слюдяними крихами, і від цього у промінні сонця стіни виблискують, наче позолочені кіраси королівських мушкетерів; подібність до гвардійської шеренги посилюється гострими дахами, схожими на ребристі мідні шоломи. Під час припливу, коли кораблі швартуються прямо біля фортеці, на переплетені вікна верхніх поверхів лягають тіні щогл.
ebooksa