Тут завжди гамірно: вдень голосно лементують вантажники й жадібно кричать чайки, а вночі у численних тавернах горланять п"яні матроси. У солоному повітрі змішуються найкращі і найгірші у світі запахи — свіжих устриць і протухлої риби, ямайської кави і вогкої мішковини, ост-індійських прянощів і нужників.
Хоча допіру і назвав місто остогидлим, взагалі-то я люблю портовий гамір і аромати. Під час плавання, коли довго, часом протягом багатьох тижнів, не бачиш нічого, крім води і неба, я дуже сумую за «цим смердючим, скупченим, розпусним, але таким справжнім життям! Однак сього разу моє перебування на суходолі надто затяглося. Як кажуть моряки, я страшенно забичував. Земля мені набридла, моя душа жадала океанського простору. Тому-то, певно, й обсідали мене тяжкі, безпросвітні думки.
Життя не любить скиглення і безжалісно карає малодушних. Через нудьгу і сплін я втратив звичну пильність — і отримав за це заслужене покарання.
Щось прошелестіло, повітря неначе сколихнулося, і світ навкруг мене зненацька зробився в дрібну клітинку, наче хтось взяв і розграфив його на квадрати. Я стрепенувся, хотів розправити крила — не вийшло. З усіх сторін мене обплутала тонка сітка з ниток.
Хтось схопив мене і міцно стиснув. Я відчув солодко-солоний запах хлоп"ячого поту, а ще дьогтю, вареної капусти й азарту.
З жаху я закричав: «Кр-р-р-р!» Цей вираз я дозволяю собі лише в мить надзвичайного збудження.
Хоча на голову мені, прямо на сітку, зразу натягнули полотняний мішок, я відразу зрозумів, що сталося.
Як по-дурному!
Вже кілька днів мене вистежував настирний гостролиций хлопчисько з жадібними, як у тхора, очами. Він зваблював мене, розсипаючи на землі крихти, а сам щось ховав за спиною. Він робив солоденьку фізіономію і казав мені «ціп-ціп-ціп», наче я якась курка. З усіх численних небезпек, які оточували мене в місті (тут і кицьки, і чайки, і підлі ворони, які завжди нападають гуртом), ця здавалася сміховинною. Я не вшановував її увагою.
І ось наймудріший із земних папуг, володар Дару Повного Життя, підкорювач ста морів (нехай вибачиться мені нескромність) попався найжалюгіднішим чином, наче недолугий горобчик.
Немає сильнішого засобу проти суїцидальних думок, ніж невблаганна загроза життю. Те чим ти не дорожив, чим готувався знехтувати, одразу набуває і цінності, і сенсу. Тваринний жах витіснив усі думки і почуття.
Я забив крилами, але намарне.
Радісно галасуючи, насильник тягнув мене кудись.
Неймовірним зусиллям я зумів скинути з голови мішок. Це не дало мені свободи, але принаймні тепер я міг бачити, що відбувається.
Виявилося, що паскудник уже втік зі стіни фортеці і мчить Іспанською набережною, лавіруючи між людьми, візками та кіньми.
Куди він мене тягне?
Може, це доля, раптом подумалося мені. Напруженням волі я вгамував паніку. Мені допоміг вислів Учителя: «Найгірші миті життя дають найкоротший шлях до саторі».
Саторі я не відчув, та все ж дещо піднісся духом.
Я сказав собі: хлопчик побачив незвичайного і, скажу без зайвої скромності, красивого птаха. Захотів його спіймати — як ловлять мрію. Виявив похвальну завзятість, винахідливість і досяг мети. Так, можливо, все на краще? Досі мої вихованці були дорослими, закоріненими у своїх гріхах і помилках людьми. Я міг про них піклуватися, але виправити їхню карму було не під силу. Інша справа — душа юна, неоперена. Як багато користі здатен я їй принести! Як багато чого делікатно й тактовно, несамохіть, навчити! Нехай хлопчик садовить мене у клітку, я знайду спосіб завоювати його довіру і дружбу.
І я припинив марно вовтузитися, а натомість здійснив ритуал співпереживання — на щастя, шибайголова тісно притискав мене до грудей. Я шкрябнув його кігтем через полотняну сорочку, вигнувшись, дзьобнув у скроню.
ebooksa