Летиція полегшено зітхнула.
— Які стомливі моряки, Кларо, — поскаржилася вона. — Га треба звикати до їхнього товариства. Як ти можеш пити цю отруту?
Обережно вона понюхала склянку, скривилася, вмочила губи.
— Невже це можна вливати в себе добровільно?
Е, люба, подумав я, коли прохопить норд-ост та навалиться смуток від порожніх горизонтів, оціниш чарівність рому й ти.
— Куди ти, старий п"яндиго? — пролунав згори голос з ірландським акцентом.
Я підвів голову і побачив, як сходами, з криком та жахливим грюкотом, ледь не сторчма котився старий штурман. Він пролетів, перерахувавши всі гострі сходинки, гепнувся вниз і залишився лежати нерухомий, безмовний. Нагорі, розчепіривши руки, закляк ошелешений Логан.
Мить у залі було тихо. Потім усі кинулися до лежачого. Я злетів на бильця, щоб зазирнути з-за голів.
Схоже, справа була кепською. Кербіан роззявляв рота; але виходило лише натужне кректання.
Його намагалися підняти, трусили, навіть ляскали по щоках, але сердега не відгукувався, його шерхла фізіономія посиніла.
Я бачив, що він не може видихнути. Його слід було якомога швидше покласти на спину, та як їм поясниш?
Хтось гукнув:
— Тут був лікар з «Ластівки»! Де він?
Мою Летицію підштовхнули до лежачого. Вона з жахом дивилася в його благальні очі. Татусь Пом силкувався щось сказати, та не міг.
Сходами збіг Логан.
— Що сталося, рудий? — кричали йому.
— Пустіть! — Ірландець усіх розштовхав, нахилився над Кербіаном. — «Не тримай мене, сам піду». Ось тобі й «сам»… Е, приятелю, ти, либонь, хребта зламав. Погана справа. У мене одного разу ось так само марсовий з бізані гримонувся. Треба на спину його, рівніше. Бо задихнеться.
Молодчага рудий, діло каже!
Сердегу поклали на підлогу. Логан кілька разів сильно натиснув йому на груди, і татусь Пом почав дихати. Кров відлинула від обличчя, воно стало білим.
— Рушник на шию! За плечі беріть! А ви двоє за ноги! Кладемо на стіл, раз-два! — зі знанням справи порядкував ірландець.