Сокіл і Ластівка

Знову густа хмарність. Гарний бриз. Я тепер сама вмію читати показання лага — ми пройшли за добу цілих 150 миль.

Єдина маленька пригода за день. Матрос на прізвисько Борсук, дуже кумедний, так нестримно реготав з жарту когось із товаришів, що у нього вискочила щелепа. Тепер уже всі навкруг рвали боки зо сміху, а бідолаха проливав сльози і мугикав. Отець Астольф латиною пояснив мені, що треба завдати короткого, точного і сильного удару, щоб суглоб став на місце. Але показати, як це робиться, не міг, а мені нечасто доводилося бити людей по обличчю. Лише з одинадцятого чи дванадцятого разу я нарешті потрапила куди слід. У Борсука вся пика в синцях, та він на мене не образився, а, навпаки, дуже дякував. Тепер якщо хтось вивихне щелепу, думаю, мені вистачить двох-трьох ударів.

Господи, де ж барбарський берег? Капітан і штурман запевняють мене, що до нього залишилося зовсім недалеко.

28 березня

Тридцять перший день плавання.

ТРИВОГА!

Відразу про головне.

Минулої ночі я не спала. Готувала еліксири, декокти і бальзами за інструкцією, складеною отцем Астольфом. Самого його в каюті не було. Він зараз піклується про юнгу Черепашку, який останнім часом все плаче і сумує за домом.

Гарматний люк був відкритий, тому що тепло.

Раптом ззовні влетіла Кляра, сіла на стіл і стурбовано заклекотіла.

Я була захоплена своєю справою і ласкаво відсторонила її: не заважай! Але папуга схопила мене дзьобом за рукав — наче тягнула кудись.

Хвилину чи дві я її сварила і намагалася прогнати, але потім здалася. Клара майже постійно спить, ми з нею рідко бачимося, і, якщо їй хочеться зі мною прогулятися, чому б і ні? «Ну, гаразд, — сказала я. — Ось моє плече. Ходімо на палубу».

Нагорі було прекрасно. Я стала на юті, мружачись від проміння сонця, що сходило. Клара тривожно лопотіла крилами, заважаючи мені милуватися красою. Раптом я зметикувала, що ми знову йдемо на захід. Що ж це виходить? Кожного разу, коли у мене є можливість зорієнтуватися за сонцем, виявляється, що «Ластівка» на галсі, який є протилежним до курсу?

На вахті стояв Друа, другий лейтенант. Я запитала, чи давно ми рухаємося в цей бік. «Давно», — неуважно відповів він і раптом змінився лицем — наче чогось злякався чи про щось згадав. «Чому?!» — скрикнула я. «Такий наказ капітана», — пробурмотів Друа і відвів погляд.

Добре, що у мене вистачило глузду втриматися. Я зобразила позіхання, пробурмотіла «ну-ну», і він заспокоївся.

Та не заспокоїлася я.

О восьмій годині, дочекавшись, коли зміниться вахта, я знову піднялася на квартердек. Там був Гош, старший помічник. «Погомонівши з ним про те, про се, я наче між іншим поцікавилася, чи не змінювався курс.

Він флегматично відповів: «Як пливли, так і пливемо».

Серце у мене похолонуло. «І вчора? І позавчора?» — якомога байдуже запитала я. «Та вважай два з лишком тижні».

Тобто відтоді, як англійський шлюп змусиш нас повернути на захід!