Надивившись на них, я знову повернувся на дорогу, сподіваючись, що вона приведе мене до жител тубільців. Та не встиг я й кроку зробити, як зіткнувся носом до носа з однією з цих мавпуватих істот – вона мчала просто на мене на задніх лапах. Тварина різко зупинилась і здивовано втупилася в мене. Я завмер, а коли вона – чи то з цікавості, чи то погрожуючи – простягла до мене лапу, я від несподіванки вихопив кортик і руків’ям ударив її. Тварина завищала так пронизливо, що мені заклало вуха, і зі швидкістю вітру кинулася тікати. І відразу ж ціле стадо її сородичів вистрибнуло на дорогу, оточило мене й люто загарчало.
Становищу моєму ніхто б не позаздрив. Мені нічого не залишалося, окрім як стрімголов кинутися до найближчого дерева, проте кілька тварюк мене випередили й залізли на нього, щоб напасти згори. Приготувавшись дорого продати своє життя, я притиснувся спиною до стовбура та розмахував кортиком, не дозволяючи цим тварюкам наблизитися до мене.
Раптом серед нападників виникла паніка; злякано лементуючи, вони поспіхом розбіглися. Почекавши трохи, я, не збагнувши, що відбувається, вирішив був повернутися на дорогу, але несподівано помітив у полі коня, який спокійно прямував до мене. Я подумав, що, вочевидь, саме він і спричинив утечу дивних тварин. Не знаю чому, але я залишився стояти, очікуючи, поки кінь наблизиться. Нарешті він опинився зовсім поруч і, здригнувшись, став як укопаний. Якийсь час він здивовано мене роздивлявся, потім двічі обійшов навколо та знову втупився в моє обличчя, задумливо ремиґаючи. Я хотів був рушити далі, але кінь заступив мені дорогу, лагідно дивлячись на мене та не виказуючи ані найменшого бажання завдати мені шкоди. Так хвилин зо п’ять ми пильно розглядали один одного.
Нарешті я наважився і простяг руку, щоб погладити шию тварини. Одначе кінь поставився до моєї спроби ніби з презирством, задер морду і правим переднім копитом відсторонив мою руку. Потім заіржав так виразно, що в моїй голові майнула дика думка – а чи не хоче він мені щось сказати своєю кінською мовою? При цьому кінь, як і раніше, не давав мені піти.
Подальші події мене просто вразили.
Звідкись з’явився ще один кінь, і тварини обмінялися церемонними привітаннями. Вигляд це мало такий. Кожен із коней підняв праве переднє копито, потім вони торкнулися ними один одного та ввічливо заіржали, причому не на одному подиху, як це буває в коней, а змінюючи тональність так, що звук їхнього іржання здався мені майже мовленням. Потім вони відійшли вбік і почали неквапом прогулюватися, бесідуючи між собою, ніби два чиновники, які обговорюють важливу державну справу. При цьому коні не припиняли скоса поглядати на мене, немов побоюючись, що я втечу. Я подумав, спостерігаючи за їхньою поведінкою: якщо свійські тварини тут такі розумні, то які ж їхні власники? Мабуть, це наймудріший народ на землі. Такі гадки повернули мені оптимізм, і я вирішив був іти, одначе пройти мені вдалося зовсім небагато.
Кінь, якого я побачив першим, – сірий у яблуках, так виразно заіржав мені вслід, що я мимоволі озирнувся. Він дивився на мене, похитуючи головою. Я відразу ж рушив назад і наблизився до нього впритул, щиро сам собі дивуючись та ніби очікуючи на його подальші вказівки. Маю зізнатися, що я трохи хвилювався і вже почав побоюватися цієї дивної пригоди. Обидва коні підійшли до мене та знову почали уважно розглядати. Мені довелося зняти капелюха й, надавши йому колишньої форми, знову надягти, оскільки сірий кінь раптом почав обмацувати і м’яти його правим копитом. Мій жест дуже здивував обох тварин. Другий кінь – гнідої масті – зацікавився моїм сюртуком. Він погладив копитом тканину мого одягу, а потім торкнувся руки. Я був без рукавичок, і гнідий так сильно стиснув мою п’ясть між копитом і бабкою, що я скрикнув від болю. Кінь одразу ж випустив руку, обидві тварини видали винувате іржання та більше мене не чіпали. Вони уважно роздивлялися мої панчохи й черевики, довго обмацували їх і ніби були вкрай здивовані. Слід визнати: їхня поведінка була настільки розумною та незвичайною, що в мене виникла безглузда думка: може, тутешні мешканці кимось зачаровані й перетворені на коней? Чи тут узагалі немає людей і цікаві та розважливі тварини вперше зустріли людину, а тепер, ніби справжні філософи, обговорюють надзвичайне природне явище?
Не знаходячи відповіді, я насмілився звернутися до коней з такою промовою:
– Шановні джентльмени! Якщо ви справді зачаровані й у цій країні діють якісь чародійники, ви маєте розуміти всі мови світу. Я бідний англієць, закинутий долею на цей берег. І я прошу дозволу осідлати одного з вас і верхи дістатися будь-якого селища, де я міг би знайти притулок. Як подяку за цю послугу я подарую вам щось із своїх речей…
Я вийняв із кишені сюртука браслет і складаний ніж.
Поки я говорив, обидва коні стояли мовчки й, здавалося, дуже уважно слухали. Та ледве я закінчив, як вони почали ніби радитись іржанням; при цьому я чітко чув окремі осмислені звуки і зрозумів, що їхня коняча мова складається зі слів і речень.
Я почув слово єху, яке обидва коні повторили кілька разів. Не розуміючи його значення, я все ж таки, щойно коні зробили паузу, двічі прокричав «єху!», наслідуючи кінське іржання. Коні здивовано перезирнулися, а сірий кінь іще раз повторив це слово, ніби виправляючи мою вимову. Потім гнідий спробував навчити мене набагато складнішого: вимовляти слово гуїгнгнм. Після страшенних зусиль мені нарешті вдалося проіржати його досить чітко, і коні вдоволено закивали своїми благородними мордами.
Вони трохи потопталися, а потім розійшлися, так само церемонно постукавши передніми копитами. Сірий у яблуках зробив мені знак, наказавши йти поперед нього по дорозі. Я, зітхнувши, підкорився, цілком поклавшися на непередбачувану долю. Коли я сповільнював кроки або зупинявся, кінь починав іржати: «Ггуун, ггуун!» Я здогадався, що він квапить мене, і знаками пояснив, що втомився. Він чудово мене зрозумів, і далі ми йшли з перервами для нетривалого відпочинку.
Розділ 2
Здолавши три милі, ми наблизилися до довгої будівлі під солом’яною стріхою. Стіни її було зроблено з вбитих у землю товстих кілків, переплетених прутами у вигляді ґратки. Я підбадьорився й почав шукати по кишенях свої дрібнички, сподіваючись, що господарі цього скромного житла зустрінуть мене більш привітно. Одначе ніхто не вийшов нам назустріч, і кінь підштовхнув мене у спину, запрошуючи ввійти.
Я потрапив у просторе приміщення з гладенькою глиняною підлогою; вздовж однієї зі стін на всю довжину тяглись ясла з сіном. Усередині були троє лошачків і три кобилиці; мене вразило те, що всі вони сиділи – зовсім як люди, пережовуючи при цьому сіно. Та остаточно мені відібрало мову, коли я побачив, що решта коней зайняті звичайними господарськими справами. «Оце так, – знову сказав я собі, – який же, мабуть, мудрий народ заселяє цю землю, якщо він зумів так видресирувати свійських тварин!» Сірий кінь владно заіржав за моєю спиною, ніби даючи зрозуміти всім присутнім, що кривдити мене не слід. Інші коні відразу ж покірно відгукнулися.
Із цього приміщення двері вели до трьох суміжних кімнат, розташованих одна за одною на всю довжину будівлі. Ми з моїм сірим у яблуках приятелем пройшли до другої, і там кінь зробив мені знак зачекати, а сам рушив до третьої. Я метушливо витяг свої подарунки, маючи намір піднести їх господарям будинку: два ножі, три браслети з фальшивими перлинами, маленьке люстерко й намисто. Почулося кінське іржання, я нашорошився, сподіваючись почути людський голос, однак у відповідь почулося таке саме іржання, але ніжніше й тонше. Я вирішив, що цей будинок належить якійсь вельможній особі – дуже вже багато перешкод треба подолати, щоб побачитися з господарем, проте чому як слуг тут використовують самих тільки коней – це було вище за моє розуміння. Мене охопив страх – здавалося, що через злидні й лихо я остаточно з’їхав із глузду. Доклавши чималих зусиль, я нарешті озирнувся. Кімната, у якій мене залишили, була обставлена так само, як і перша, але більш витончено. Хоч скільки я тер очі й щипав себе, щоб позбутися мари, переді мною було те саме – я стояв на чистій глиняній підлозі, а вздовж стіни тяглись ясла з сіном. Не встиг я опанувати себе, як сірий кінь запросив мене увійти до третьої кімнати.
Усередині була дуже симпатична кобила з двома лошаками. Усі троє сиділи на охайних солом’яних циновках. Коли я зупинився, кобила відразу ж підвелася й наблизилася до мене. Однак я помітив вираз найглибшого презирства в її мигдалеподібних очах і почув те саме «єху!», звернене до сірого коня. На жаль, невдовзі я дізнався, що означає це слово! Потім кінь, проіржавши кілька разів «ггуун!», наказав, щоб я залишив кімнату. За нами пішов лошак, який, здогадно, прислужував у будинку.
Так само ми вийшли на заднє подвір’я. Там, подалі від головної будівлі, стояв досить-таки просторий сарай, куди мене й заштовхнули. На мій жах, там уже були ті самі огидні мешканці полів, яких я зустрів на шляху. Гурчачи, вони жадібно пожирали коріння й розривали пазурами сире м’ясо, судячи з усього давно протухле. Згодом я дізнався, що це були трупи собак, віслюків і корів.
Слуга за наказом сірого коня відв’язав одну з тварин, і ми знову вийшли на подвір’я. Нас поставили поряд. І поки коні порівнювали мене з мешканцем сарая, серце моє шалено калатало – я зрозумів, що мерзотне створіння зовні віддалено скидається на людину. Мене трохи втішило тільки те, що фізіономія мого сусіда мала широкі вилиці, приплющений ніс і вивернуті губи. Такі обличчя зустрічаються у немовлят деяких народів, яких дикунки матері тягають за спиною. Передні лапи єху, який стояв поруч зі мною, відрізнялися від моїх рук лише довжиною нігтів, кольором і товщиною шкіри та тильним боком долоней, укритих щетиною. В усьому іншому я був справжній єху, одягнений у європейський костюм.
ebooksa