— Бачити його не хочу, — відрізав Райгер.
— А він хоче зустрітися з нами і, мабуть, уже піднімається сюди, бо сказав, що прийде о дев’ятій. Вільєрс може з’явитися тут першої-ліпшої хвилини.
— В такому разі, — заявив Райгер, — якщо ви несповна розуму, я змушений вийти. — Він підвівся.
— Зачекай хвилинку, — зупинив його Тальяферо. — Що ж тут такого, коли ми зустрінемося з ним?
— Ця зустріч — безглузда, бо він шаленець.
— Ну то й що? Не можна бути таким дріб’язковим. Чи, може, ти злякався його?
— Злякався? — зневажливо перепитав Райгер.
— Тоді ти просто нервуєш. Невже у тебе є для цього якась причина?
— Я зовсім не нервую, — відказав Райгер.
— Охоче тобі вірю. Ми всі відчуваємо якусь провину перед ним, хоч за те, що з ним сталося, ми не відповідальні, — додав Тальяферо, добре розуміючи, що всі ці слова — тільки чергова спроба виправдатись перед самим собою.
Цієї миті біля вхідних дверей пролунав дзвінок, і всі троє мало не підскочили. Рвучко повернувшись, вони тривожно втупились у двері, наче то був бар’єр, що захищав їх од Вільєрса.
Двері відчинились, і ввійшов Ромеро Вільєрс. Усі вимушено підвелись, вітаючи його, та так і лишилися стояти — в загальному замішанні ніхто не подав йому руки.
Вільєрс зміряв їх злісно-насмішкуватим поглядом.
“Як він змінився”, — подумав Тальяферо.
Це була правда. Ромеро весь наче якось поменшав. Він зсутулився і, здавалось, став набагато нижчий. Волосся на голові було зовсім рідке, а під морхлою шкірою рук випиналися покручені синюваті вени. Вигляд у нього був зовсім хворобливий. Здавалось, ніщо не нагадувало колишнього Вільєрса, хіба що звичка прикривати очі рукою, наче від сонця, коли він уважно до чогось приглядався, та його монотонний баритон.
— Друзі, — нарешті озвався Вільєрс. — Мої невтомні космічні товариші! Як давно ми не бачились.
— Привіт, Вільєрсе, — відповів Тальяферо. Вільєрс глянув на нього.
— Як поживаєш, Тальяферо?
— Непогано.
— А ви? — звернувся він до Каунаса та Райгера.
ebooksa