Сяйво

Лу, біжи до мене швидше...

(кіт від цікавості здох> любий мій тремс, тремс, любий мій, а коли дізнався, в чому справа, то й ожив. Від хвоста й до вусів був котяра живий-здоровий. Він довідався, що це)

(однаково, що страмні картинки, вони не можуть заподіяти шкоди, але,, о Господи)

(бабусю, бабусю, які в тебе великі зубки, чи ж не вовк це в костюмі СИНЬОЇ БОРОДИ, а може, СИНЯ БОРОДА в костюмі вовка, а я такий)

(радий, що ти запитав, адже кіт від цікавості здох, і тільки НАДІЯ на те, що вдасться довідатися, у чому справа, повернула його)

у коридор, синій килим із звивистими джунглями глушив кроки. Біля вогнегасника Денні зупинився, сунув латунний наконечник назад у раму, а потім, хоч серце шалено билось, заходився тицяти в нього пальцем, шепотячи: «Нумо, вкуси. Нумо, вкуси, вкуси, хрін дешевий. Не можеш, так? А? Ти просто собі пожежний шланг. Тільки й можеш, що лежати тут. Нумо!» Він відчув, як втрачає розум від такої бравади. Але нічого не відбулося. Узагалі, це був усього лише шланг — полотно й латунь; можна роздирати його на шматочки, а він і не пискне, не почне звиватися й смикатися, пускаючи на синій килим зелений слиз — це ж просто вогнегасник, не жахливий Джек-Різник і, звичайно, не змій-душитель... і Денні заспішив далі, тому що був

(«Спізнююся, ах, як я спізнююся», — сказав білий кролик)

білим кроликом. Так. Тепер у дворі поряд із дитячим майданчиком сидів білий кролик — колись він був зеленим, але зараз побілів, немов у вітряні, сніжні ночі щось раз за разом до смерті лякало його, й він зостарився...

Денні дістав з кишені ключ і вставив його в замок.

«Лу, Лу...»

(білий кролик поспішав на крокет, на крокет до Чорного Короля, фламінго — молотки, їжаки — м’ячики)

Він торкнувся ключа, механічно обмацуючи його пальцями. Голова крутилася, у роті пересохло. Він повернув ключ, і замок із глухим клацанням відкрився, як по маслу.

(ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧ! ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧ! ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧІ)

(хоча ця гра — не крокет, у молотків занадто короткі ручки, ця гра)

(БА-БАХ! Просто у ворітця!)

(ГОЛОВУ ЙОМУ ІЗ ПЛІ-І-І-Ы-І-І-ІЧ...)

Денні штовхнув двері, і вони відчинилися. Відчинилися безшумно, не скрипнувши. Він стояв біля порога кімнати, що була одразу і спальнею, і вітальнею. Хоча сніг так високо поки що не дістався (найвищі замети ще на цілий фут не діставали до вікон третього поверху), у кімнаті було темно, тому що два тижні тому тато закрив усі вікна в західному крилі ставнями.

Він став у дверях і намацав на стіні праворуч вимикач. Під стелею загорілися дві лампочки у фігурних скляних ковпаках. Зробивши ще один крок углиб кімнати, Денні оглянувся. М’який ворсистий килим приємного рожевого кольору. Заспокійливого. Двоспальне ліжко під білим покривалом. Письмовий стіл

(А скажіть: чим ворон схожий на письмовий стіл?) біля великого, закритого ставнями вікна. Під час сезону якому-небудь Затятому Писаці

(жах, як чудово, жаль, що вас немає) відкривався прекрасний вид на гори, можна було написати про нього додому, рідним.