Сяйво

В’язання схилило її на сон. Сьогодні її хилило б на сон навіть від Бартока, але з маленького програвана лунав не Барток, а Бах. Її пальці рухалися все повільніше, повільніше, і на той час, як син приступив до знайомства з давньою мешканкою номера 217, Венді заснула, впустивши в’язання на коліна. Пряжа й спиці повільно колихалися в такт подиху Сон Венді був глибоким, без видінь.

Джек Торренс теж заснув, але його сон був легким, неспокійним, із видіннями, які здавалися занадто яскравими для того, щоб бути просто снами. Безсумнівно, таких живих снів Джек ніколи не бачив.

Поки Джек гортав пачки рахунків на молоко — а їх, складених по сто, було, схоже, кілька десятків тисяч, — голова його обважніла. І все ж він швидко переглянув усі листки до єдиного, побоюючись, щоб через недбалість не пропустити саме ту частину «оверлукіани», без якої годі створити якийсь містичний зв’язок — адже Джек був упевнений, що та відсутня ланка десь тут. Він відчував себе людиною, яка в одній руці тримає дріт, а іншою нипає по чужій темній кімнаті в пошуках розетки. Якщо він зуміє відшукати її, то матиме видовище.

Джек оголосив війну дзвінку Ела Шоклі і його вимогам. У цьому йому допоміг дивний випадок на дитячому майданчику. Випадок цей надміру нагадував щось на кшталт нервового зриву, і Джек не сумнівався — так його розум повстав проти зарозумілої вимоги Ела Шоклі, хай йому чорт, забути про задум написати книгу. Не виключено, що це означало, до якої міри потрібно задавити в Джекові повагу до себе, щоб вона зникла остаточно. Книгу він напише. Якщо це має на увазі розрив з Елом Шоклі, нічого не вдієш. Він напише історію готелю — напише чесно, без недомовок, а прологом стане його галюцинація: кущі живоплоту, підстрижені у формі звірів, які рухаються. Назва буде не хвацькою, зате комерційною: «Невідомий курорт. Історія готелю “Оверлук”». Без недомовок, так, але й без мстивості, без спроб узяти реванш над Елом, Стюартом Уллманом, Джорджем Гетфілдом, батьком (жалюгідний хуліган і п’яниця, ось хто він був) чи, якщо вже мова зайшла про це, ще над ким-не-будь. Він напише цю книгу, оскільки «Оверлук» зачарував його — чи можливе простіше й правдивіше пояснення? Він напише її з тієї ж причини, з якої писалися всі великі книги — і художні, й публіцистика: істина завжди виходить на світло боже, у висліді вона завжди з’ясовується. Він напише цю книгу, оскільки почуває: це його борг.

«П'ятсот галл, незбираного молока. Сто галл, вершків. Сплач. Рахунок відісланий у банк. Триста пінт апельсинового соку. Сплач.».

Не випускаючи з рук пачки квитанцій, Джек трохи осів на стільці. Але він уже не бачив, що там надруковано. Зір втратив чіткість. Повіки обважніли. Від «Оверлука» думки сковзнули до батька, той працював санітаром у берлінській громадській лікарні. Великий чоловік. Товстун заввишки шість футів і два дюйми; Джек так з ним і не зрівнявся — коли, досягши шести футів, він перестав рости, старого вже не було на світі. «Курдуплик», — казав він, нагороджуючи Джека люблячим ляпанцем і вибухав сміхом. Було ще два брати, обидва вищі від батька, і Беккі — вона в неповних шість років була нижчою від Джека всього на два дюйми, і майже увесь час, поки вони були дітьми, навіть вища від нього.

Стосунки Джека з батьком нагадували квітку, що повільно розцвітає, але обіцяє стати прекрасною. Одначе коли бутон повністю розкрився, виявилося, що зсередини квітка згнила. Незважаючи на ляпанці, синці, іноді — ліхтарі під очима, Джек до нестями любив цього високого пузатого чоловіка. Поки не відсвяткував свій сьомий день народження.

Він не забув оксамитові літні ночі — притихлий будинок, старший брат, Бретт, гуляє зі своєю дівчиною, середній — Майкл, щось зубрить, Беккі з мамою у вітальні дивляться старенький примхливий телевізор, а сам він сидить у холі, прикидаючись, що грається з машинками, а насправді чекаючи на ту хвилину, коли тишу порушить скрип дверей і батько, завваживши, що Джекі чекає на нього, гучно привітає хлопчика. Власний щасливий крик у відповідь — і здоровань іде по коридору, при світлі лампи крізь стрижку-«їжачок» сяє рожева шкіра. Через лікарняну білу уніформу — вічно розстебнуту, іноді вимазану кров’ю куртку, холоші штанів спадають на чорні черевики — при такому освітленні батько завжди здавався м’яким колихким величезним привидом.

Він підхоплював Джекі на руки, і той злітав угору з такою неймовірною швидкістю, що аж відчував, як повітря свинцевим ковпаком тисне на голову. Вище, вище, обидва кричали: «Ліфт! Ліфт!» Бували вечори, коли п’яний батько не встигав залізними руками вчасно зупинити підйом, тоді Джекі живим снарядом перелітав через пласку батькову маківку й гуркотом приземлявся на підлогу позаду нього. Але бувало й по-іншому — Джекі, заливаючись сміхом, злітав туди, де повітря поруч із батьковим обличчям було насичене вологим туманом пивного перегару, і там хлопчика трясли, перевертали, гнули, як реготливий ганчір’яний клубок, щоб зрештою поставити на ноги.

Вислизнувши з розслаблених пальців, квитанції, повільно погойдуючись, поплили вниз, щоб ліниво приземлитися на підлогу. Зімкнуті повіки, на звороті яких вимальовувалося об’ємне зображення батькового обличчя, ледь привідкри-лися — і опустилися знову. Джек легенько здригнувся. Його свідомість плила додолу, як ті квитанції, як листя осики під час листопаду.

Така була перша фаза його взаємин із батьком. Вона закінчилася, коли Джек зрозумів, що й Беккі, і брати — усі старші — ненавидять Торренса-старшого, а мати, непримітна жінка, що рідко говорила на повен голос і все бурмотіла собі під ніс, терпить чоловіка лише тому, що її католицьке виховання підказує: це твій обов’язок. У ті дні Джекові не здавалося дивним, що всі свої суперечки з дітьми батько виграє кулаками — так само як не здавалося дивним, що любов до батька йде рука об руку зі страхом: Джек боявся гри в «ліфт», яка будь-якого вечора могла скінчитися тим, що він упаде й розіб’ється; він боявся, що грубуватий, але хороший настрій батька по вихідних раптом зміниться зичним кабанячим ревом і ударами «моєї старенької правиці»; а іноді, згадав Джек, він боявся навіть того, що під час гри на нього впаде батьківська тінь. До кінця цієї фази він почав помічати, що Бретт ніколи не приводить додому своїх подружок, а Майк із Беккі — приятелів.

До дев’яти років любов почала скисати, як молоко, — тоді від батькової палиці матір втрапила в лікарню. Із палицею він почав ходити за рік до того, ставши кульгавим після автомобільної аварії. Відтоді він ніколи з нею не розставався — з довгим чорним товстим ціпком із золотим набалдашником. Тіло дрімаючого Джека сіпнулося й скулилося від раболіпного страху — воно не забуло смертоносний свист, з яким тростина розсікала повітря, і тріск, коли вона важко врізалася в стіну... або живу плоть. Маму той побив нізащо, раптово й без попередження. Вони вечеряли. Палиця стояла біля батькового стільця. Був недільний вечір, кінець татового триденного вікенду. Усі вихідні він, у своїй типовій манері, пиячив. Смажене курча. Боби. Картопляне пюре. Мати передавала страви. Тато на чолі стола дрімав — або готовий був задрімати — над ущерть повною тарілкою. І раптом він струсив сон, у глибоко посаджених, заплилих жиром очах зблиснуло якесь тупе, люте роздратування. Погляд перескакував з одного домочадця на іншого, на чолі здулася жила — що завжди було поганою ознакою. Велика веснянкувата долоня опустилася на золочений набалдашник палиці, пестячи її. Батько сказав щось про каву — Джек досі не сумнівався, що батько сказав «кава». Мама відкрила рота, щоб відповісти, і тут ціпок зі свистом розсік повітря, врізавшись їй в обличчя. З носа бризнула кров. Беккі заверещала. Мамині окуляри звалилися в печеню. Ціпок звівся вгору й знову опустився, цього разу він розсік шкіру на голові. Мама впала на підлогу Покинувши своє місце, батько пішов навколо стола туди, де на килимі, приголомшена, лежала мати. Рухаючись із властивою товстунам гротескною прудкістю, він розмахував ціпком. Очі блищали. Коли він заговорив із дружиною тими ж словами, якими звертався до дітей під час подібних спалахів, щелепа в нього тремтіла: «Ну. Ну, клянуся Господом. Зараз ти отримаєш, що заслужила. Клята тварюко. Суча дочка. Нумо, отримай своє». Ціпок піднявся й опустився ще сім разів, і тільки потім Бретт із Майком схопили його, відтягнули, вирвали з р/к ціпок. Джек

(Джекі-малюк, він тепер став малям Джекі, ось зараз — задрімавши на обліпленому павутиною складаному стільці, бурмочучи, а топка за спиною ревіла)

точно знав, скільки разів батько вдарив, тому що кожне м’яке «бум!» по тілу матері врізалося в його пам’ять, як вибите на камені зубилом. Сім «бум». Не більше не менше. Мамині окуляри лежали в картопляному пюре. Одне скло тріснуло й забруднилося в печені. Дивлячись на це, не в змозі повірити, вони з Беккі розплакалися. Бретт із коридору репетував батькові, що хай той лише ворухнеться, і він уб’є його. А батько знову й знову повторював: «Клята тварюка.

Кляте поріддя. Віддай палицю, щеня. Дай мені її». Бретт в істериці розмахував ціпком і волав: «Так, так, зараз я тобі дам, тільки ворухнися, я тобі дам і ще кілька разів додам, ох, і надаю ж я тобі». Мама, хитаючись, повільно піднялася на ноги, обличчя вже розпухало, роздувалося, як перекачана стара шина, із чотирьох або п’яти саден бігла кров, і вона сказала жахливу річ — із усього, що мати коли-небудь говорила, Джек запам’ятав слово в слово тільки це: «У кого газети? Тато хоче подивитися комікси. Що, дощ іще йде?» Потім вона знову опустилася на коліна, на закривавлене, розпухле обличчя звисало волосся. Майк телефонував лікареві, щось бурмочучи в трубку. Чи не можна приїхати негайно? Мама. Ні, він не може сказати, у чому справа. Не по телефону. Це не телефонна розмова. Просто «приїдьте». Лікар приїхав і забрав маму в лікарню, у якій батько пропрацював усе своє доросле життя. Він, почасти протверезівши (а може, це була тупа хитрість, як у будь-якого загнаного в кут звіра), сказав лікареві, що мати впала зі сходів. Кров на скатертині... він же намагався обтерти її миле личко. «І що, окуляри пролетіли через усю вітальню в їдальню, щоби шльопнутися в печеню з пюре? — запитав лікар із жахаючим, знущальним сарказмом. — Так усе й було, Марку? Я чував про хлопців, які золотими зубами ловили радіостанції, й бачив мужика, який одержав кулю між очей, але зумів вижити й розповідав про це, — проте таке для мене новина». Тато просто потряс головою: чорт його знає, мабуть, окуляри звалилися, коли він ніс її через їдальню. Діти мовчали, приголомшені цією холоднокровною брехнею. За чотири дні Бретт покинув роботу на лісопилці й пішов в армію. Джек завжди відчував: справа

11 “Сяйво” була не лише в раптовому й непоясненному батьковому спалахові за вечерею, але й у тому, що в лікарні, тримаючи руку місцевого священика, мати підтвердила батькову казочку. Бретт із відразою покинув їх на милість того, що ще могло статися. Його вбили у провінції Донґ Го в шістдесят п’ятому, коли старшокурсник Джек Торренс примкнув до активної студентської агітації за закінчення війни. На мітингах, які відвідувало все більше люду, він розмахував закривавленою сорочкою брата, але, коли говорив, перед очима стояло не обличчя Бретта, а обличчя матері — здивоване, нерозуміюче обличчя, — і звучав її голос: «У кого газети?»

За три роки, коли Джекові виповнилося дванадцять, утік Майк — він вступив у Нью-Гемпширський університет і одержав чималу стипендію Меріта. Ще за рік батько помер від раптового приступу, який стався тоді, коли він готував пацієнта до операції. Він звалився на підлогу в незастебну-тому білому халаті й умер, напевно, ще до того, як ударився об чорно-червоний казенний лікарняний кахель. За три дні чоловік, що панував над життям Джекі, непояснений білий бог-привид, був під землею.

До напису на могилі «Марк Ентоні Торренс, люблячий батько» Джек додав би ще один рядок: «Він знав> як грати в “ліфт”».

Вони одержали дуже велику страховку. Є люди, які збирають страхові поліси не менш захоплено, ніж інші — монети або марки; до них і належав Марк Торренс. Гроші за страховку прийшли саме тоді, коли закінчилися щомісячні поліцейські штрафи й рахунки на спиртне. П’ять років вони були багаті. Майже багаті...

У неглибокому, неспокійному сні перед Джеком, як у дзеркалі, виникло власне обличчя — своє й не своє: широко розплющені очі й безневинно вигнутий рот хлопчика, який сидить зі своїми машинками й чекає на тата, чекає білого примарного бога, чекає, щоб злетіти на ліфті із запаморочливою, звеселяючою швидкістю крізь солонувато-прогірклий туман запаху таверен; чекає, що, можливо, ліфт обвалиться вниз і з вух посипляться старі коліщата й пружинки, а тато буде ревіти від сміху, і це обличчя