Хлопчик ступив ще крок від дверей. Там нічого не було — взагалі нічого. Просто порожня кімната, холодна тому, що сьогодні тато палив у східному крилі. Письмовий стіл. Шафа, за розчиненими дверцятами якої був ряд казенних вішалок того типу, який не вкрадеш. На столику — Біблія ґідеонів-ського видання. Ліворуч від Денні були двері у ванну, закриті великим, на весь зріст, дзеркалом. У дзеркалі відображався він сам із побілілим обличчям. Двері були відкриті й...
Денні побачив, як його двійник повільно киває.
Так. Що б це не було, воно було там. Усередині. У ванній. Двійник Денні рушив уперед, немов збираючись покинути дзеркало. Він підняв руки й притулив їх до долонь Денні. Потім, коли двері ванної відчинилися навстіж, він відхитнувся униз і вбік. І заглянув усередину.
Довгаста, несучасна, схожа на пульманівський вагон кімната. Підлога викладена малюсінькими кахельними шестикутниками. У далекому кінці — унітаз із піднятою кришкою. Праворуч — раковина, а над нею ще одне дзеркало, з тих, за якими зазвичай ховається аптечка. Ліворуч — величезна ванна на левиних лапах, фіранка душу запнута. Денні переступив поріг і, як у сні, пішов до ванни — ним немовби рухало щось іззовні, як в одному з тих снів, які приносив Тоні, а отже, розсунувши фіранку, він може побачити що-небудь приємне: що-небудь, загублене татом або забуте мамою, таке, що втішить їх обох...
І хлопчик розсунув фіранку.
Жінка у ванні була мертва вже не перший день. Вона вся покрилася плямами, посиніла, роздутий газами живіт випирав із холодної, облямованої крижинками, води, як острів плоті. Блискучі, великі, схожі на мармурові кульки очі вперлись у Денні. Лілові губи розтягла усмішка, що радше нагадувала гримасу. Груди погойдувалися на воді. Волосся на лобку плило. Руки непорушно вчепились у насічки на краях порцелянової ванни, як крабові клешні.
Денні заверещав. Однак із губ не зірвалося ні звуку, вереск рвонувся назад, геть і канув у пітьмі його нутра, як камінь у колодязі. Зробивши один-єдиний непевний крочок назад, Денні почув, як лунко заклацали по білих кахельних шестикутниках каблуки, і в ту ж мить обпісявся.
Жінка сідала.
Вона сідала, продовжуючи посміхатися, не зводячи з нього важкого кам’яного погляду. Мертві руки скребли порцеляну. Груди колихалися, як старі-престарі боксерські груші. Тихенько тріснув ламкий лід. Вона не дихала. Уже багато років це був труп.
Денні розвернувся й побіг. Він стрілою вилетів із дверей ванної, очі вискакували з орбіт, волосся стало сторчма, як у їжака, що приготувався згорнутися клубком
(для крокету? для роке?)
мячиком, роззявлений рот не видавав ні звуку Хлопчик щодуху підлетів до дверей номера 217, але ті виявилися зачинені. Він загупав по них, і не подумавши, що двері не замкнені й досить просто повернути ручку, щоб вибратися назовні. З рота Денні виривалися оглушливі крики, але вловити їх людським вухом було неможливо. Він міг лише гамселити у двері й прислухатися, як небіжчиця підбирається до нього — плямистий живіт, сухе волосся, протягнені руки — щось, чарівним чином забальзамоване, що пролежало тут, у ванні, замертво, мабуть, не один рік.
Двері не відчиняються, ні, ні, ні.
А тоді почувся голос Діка Геллорана, так раптово й зненацька і такий спокійний, що перехоплені голосові зв’язки малого попустило і він тихенько заплакав — не від страху, а від полегшення.
(Не думаю, що воно може заподіяти тобі шкоду... як картинки в книжці... заплющ очіу воно й зникне.)
Вії Денні зімкнулися. Руки стиснулися в кулачки. Силкуючись зосередитися, він зсутулився.
(Тут нічого нема, тут нічого нема, взагалі нічого нема, ТУТ НІЧОГО НЕМА, НЕМАЄ ТУТ НІЧОГО'.)
Час збігав. І щойно хлопчик почав розслаблюватися, щойно почав розуміти, що двері, мабуть, не замкнені й можна вийти, як вічно мокрі, покриті плямами руки, що смерділи рибою, м’яко зімкнулися на його шиї, невблаганно розвертаючи, щоб Денні глянув у мертве лілове обличчя.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА У СНІГОВОМУ ПОЛОНІ
26. Край сновидінь
ebooksa