— А випадало тобі відновлювати знайомство з такою людиною після того, як вона розв’яже?
Слово честі, Ллойд не зміг пригадати.
— Отже, з тобою такого не бувало, — мовив Джек. Обхопивши долонею перший келих, він підніс кулак до розкритого рота й підняв догори. Зробивши ковток, Джек викинув уявну склянку через плече. Знову з’явилися люди, щойно з маскараду; вони розглядали його, тайкома посміюючись. Він відчував їхню присутність. Якби за стійкою бару замість клятих порожніх полиць було дзеркало, Джек міг би їх побачити. Добре, витріщайтеся. Хай вам грець. Витріщайтеся всі, хто хоче.
— Ні, не бувало, — сказав він Ллойду. — Мало хто розв'язує цю легендарну Зав'язку, але розповіді тих, хто виявився здатний на це й повернувся, жахають. Коли зав'яжеш, здається, що чистіше й світліше бути не може — немов пливеш на візку за десять футів над землею, над стічними канавами, де валяються всі п'яниці зі своїми коричневими пакетами, у яких захований «Буревісник» або «Бурбон татуся Флеша “Трісни голова''». Ти покинув усіх, хто кидає на тебе мерзенні погляди й велить або виправлятися, або забиратися в інше місце. З канави здається, що краще від цього візка ти в житті не бачив, Ллойде, хлопчику мій. Усе обвішане прапорцями, а попереду — духовий оркестр і по три мажоретки з кожного боку — вони розмахують жезлами, аж трусики блищать. Чоловіче, справу зроблено — тобі приспічило потрапити туди, подалі від алкашні, яка шастає по смітниках за бичками — усього півдюйма від фільтра! — і смокче з бляшанок гидоту, щоб знову закайфувати.
Джек спорожнив ще два уявні келихи й перекинув їх через плече. Він просто-таки чув, як вони вщент розлетілися на підлозі. І чорт його забирай, якщо він не почав відчувати, що завівся. Це все екседрин.
— Ось ти й залізаєш до того візка, — сказав він Ллойду, — і який же ти радий! Господи, я клянуся в цьому. Візок — найбільший і найкрасивіший на параді, на вулицях повно народу, всі вишикувались уздовж бруківки, аплодують, підбадьорюють, махають, і все — на твою честь. Тільки алкашам, що лежать у канавах, начхати на це. Ти дружив з ними, але це залишилося позаду.
Піднісши до рота порожній кулак, Джек влив у себе ще порцію — чотири проскочило, шістнадцять залишилося. Добре пішло. Він ледь похитнувся на табуретці. Нехай витріщаються, якщо їм так подобається. Знімайте, хлопці, залишиться фотка на пам’ять.
— Потім, Ллойде, хлопчику мій, починаєш дещо розуміти. Чого не видно з канави. Наприклад, дно твого візка — просто прямі соснові дошки, такі свіжі, що ще тече смола, й варто зняти черевики, як наберешся скалок. А ще — сидіти нема де, крім довгих лавочок без подушок і з високими спинками, і лавочки ці насправді церковні, а через кожні п’ять футів або близько того розкладені збірники псалмів. І сидять у візку на цих лавах, виявляється, самі лише плоскогруді «ель бірдос» у довгих сукнях з маленькими мереживними комірцями, і волосся в них стягнуте на потилиці в пучок так туго, що просто чуєш, як вони пищать. Обличчя у всіх пласкі, бліді, осяянні, й усі вони співають: «Стрінемось біля ріки, біля прекрасноїрііііки», а перед ними грає на органі смердюча світловолоса сука й велить співати голосніше, голосніше. І тут хто-небудь тицьне тобі в руки молитовник і скаже: «Співай з нами, брате. Якщо хочеш залишитися на Візку, доведеться співати ранок, день і ніч безперервно. Особливо ніч». Тоді й розумієш, що таке цей візок насправді, Ллойде. Це храм із ґратами на вікнах — храм для жінок і в’язниця для тебе.
Він замовк. Ллойда не було. Гірше того, він тут із самого початку не з’являвся. Не з’являлася й випивка. Тільки люди в кабінках, люди з балу-маскараду — Джек чув, як вони придушено сміються, затискаючи роти долонями й показуючи на нього пальцем. В очах іскрилися крихітні жорстокі вогники.
Він знову крутнувся до них.
— Залиште мене...
(самого?)
Усі кабінки були порожні. Сміх завмер, як шерех осіннього листя. Джек досить довго не зводив широко розплющених потемнілих очей з порожнього бару. На чолі виразно пульсувала жила. Десь усередині його «я» росла холодна впевненість, упевненість у тому, що він втрачає розум. Він відчув нагальну потребу підняти сусідню табуретку, перевернути її й пройтися по кімнаті мстивим смерчем. Замість цього він знову повернувся до стійки й заходився голосно виспівувати:
Нумо, в гречку завернімо,
Нумо, заново почнімо!
Перед ним постало обличчя Денні — не звичне, жваве й насторожене, із сяючими широко розплющеними очима, а заціпеніле обличчя незнайомця, що нагадує зомбі: каламутні, байдужі очі, рот по-дитячому зімкнутий навколо великого пальця. Чого ж це він сидить тут, як похмурий підліток, і розмовляє сам із собою, якщо десь нагорі його син поводиться як деталь інтер’єру приміщення зі стінами, оббитими матрацами? Так, як за словами Воллі Голліса, поводився Вік Стенджер, поки людям у білих халатах не довелося приїхати й забрати його?
(Алея й пальцем його не торкнув! Чорт забирай, ні!)
— Джеку! — боязкий невпевнений голос.
Він так зачудувався й злякався, що, повертаючись, мало не впав зі стільця. У дверях стояла Венді. У неї на руках, нагадуючи блідого ідіота з фільмів жахів, лежав Денні. їхня трійця була вражаючим видовищем, Джек дуже гостро це відчув — ось-ось мусить піднятися завіса другого акту якоїсь старої п'єси, яка пропагує абстиненцію, — поставленої настільки погано, що робітник сцени забув заповнити полиці в Лігвищі Пороку.
— Я й пальцем його не торкав, — хрипло сказав Джек. — Відтоді, як зламав йому руку. Я навіть жодного разу його не шльопнув.