Сяйво

— Як ти довідалася? — гаркнув Джек. — Ти що, підслухувала? Ти...

— Ні, — сказала вона. — Я б не зуміла підслухати, навіть якби хотіла. Ти зрозумів би це, якби не обманював себе. У той вечір ми з Денні сиділи внизу. Комутатор замкнений. Працював єдиний телефон на весь готель — наш, нагорі, бо він підключений до зовнішньої лінії напряму. Ти ж сам мені пояснював.

— Тоді звідки ти довідалася, чого зажадав Ел?

— Денні сказав. Він знав це. Так само як іноді знає, куди поділася яка-небудь річ або що люди подумують про розлучення.

— Лікар говорив...

Вона нетерпляче потрясла головою.

— Лікар — шматок лайна, ми обоє це знали. Пам’ятаєш, як Денні сказав, що хоче подивитися на пожежні машини? Яке ж це передчуття — він же був зовсім малюсінький. Він знає. І тепер я боюся...

Вона подивилася на синці в Денні на шиї.

— Ти справді знав, що мені телефонував дядько Ел, Денні?

Денні кивнув.

— Тату, він по-справжньому сказився. Тому що ти дзвонив містерові Уллману, а містер Уллман подзвонив йому. Дядько Ел не хотів, щоб ти що-небудь написав про готель.

— Господи, — знову повторив Джек. — Синку, Денні. Хто намагався тебе задушити?

Обличчя Денні стемніло.

— Вонау — відповів він. — Жінка з тієї кімнати. Із двісті сімнадцятої. Мертва леді.

У нього знову затремтіли губи, він схопив чашку й сьорбнув.

Джек із Венді злякано переглянулися над схиленою головою хлопчика.

— Ти що-небудь знаєш про це? — запитав він.

Вона похитала головою.

— Про це — ні.

— Денні. — Він підняв перелякане личко хлопчика. — Кажи сміло, синку. Ми ж тут.